Остання з трьох частин про стародавні різдвяні літургійні звичаї церкви Риму: уривки з другого тому Liber Sacramentorum блаженного Ільдефонсо кардинала Шустера.
Різдво Христове
Третя Меса Різдва
Стація в базиліці Санта Марія Маджоре (раніше — у св. Петра)
До часів Григорія VII, третя стація Різдва знаходилася в базиліці святого Петра: на найбільші свята Римська церква зазвичай збиралася там, аби святкувати їх ніби в сімейному колі біля вівтаря святого Петра, mensa Petri, та навколо спільного отця і пастиря. Але як коротка тривалість зимових днів, так і труднощі з проходом до Ватиканського пагорбу з процесією в ті буремні дні, коли ворогуючі сторони могли легко викрасти Папу від вівтаря при Яслах під час Меси опівночі та кинути до в’язниці, привели до переміщення цієї стації до базиліки Папи Ліберія [Ще одна назва Санта Марія Маджоре, на честь фундатора — прим пер], що знаходилася ближче до Латеранського палацу. Тим більше, що в 11 ст базиліка святого Петра часто знаходилася в руках схизматиків та їх антипап. Звичай, встановлений сумними часами, набув сили закону, і стаційна церква змінилася з базиліки святого Петра на Санта Марія Маджоре, хоча й з тою відмінністю, що Месу опівночі служать в каплиці при Яслах (куди може вміститися дуже обмежене коло осіб), тоді як третя Меса відправляється в величезній наві базиліки Сіцинія, перебудованій Ліберієм та Сикстом ІІІ.
Коли Понтифік входив до церкви, згідно з описом старовинних Ordines Romani, його приймали під своєрідним балдахіном [Балдахін здавна використовувався в церковних та світських церемоніях як знак важливості людини, над якою його тримають — прим пер], який по ходу процесії запалювався загорнутим у віск та прикріпленим до палиці волокном.
Цей обряд, який сьогодні супроводжує лише коронацію Папи [Останні декілька Пап не проводили коронації — прим пер], символізує як радість свята, так і образ вогненного кінця світу, figura finis mundi per ignem, хоча це друге розуміння має пізніше походження […].
[Слідує опис папських церемоній, деякі з яких прямо успадковані від римських імператорів, і які я тут пропускаю, як і коментарі до власних текстів Меси— прим пер]
Автор: блажений архієпископ Ільдефонсо кардинал Шустер, єпископ Мілану в 1929-1954 роках, відомий як добрий пастир у важкий для Італії час, та як знавець і любитель церковного богослужіння
Нотатки про переклад я дам нижче, а поки що прокоментую деякі моменти в текстах Меси, які можуть не всім та не одразу бути зрозумілі. Власне, “прокоментую” – це не дуже правильний вираз, скоріш стисло перекажу прочитане деінде.
Текст Меси з українським перекладом можна знайти тут. Особливості різдвяних богослужінь в римському чині в трьох частинах можна знайти тут: 1, 2, 3.
Інтроїт
Іс. 9, 6 та Пс. 97, 1 “Хлоп’ятко нам народилася, і нам даний був Син, Якого влада – на Його раменах, і Його Ім’я назветься: Ангел великої поради. Пс. Заспівайте Господеві пісню нову! Він бо сотворив чудеса. Слава… Хлоп’ятко…”
“Рамена”, до речі, це “плечі” в тому регістрі української мови, на який перекладав о. Турконяк.
Це пророцтво Ісаї очевидно говорить про Христа. І з самого початку цієї Меси ми бачимо контраст: Новонароджений є немічним як звичайне немовля, але, в той же час, Він має на плечах всеохоплюючу владу як Син Божий. З іншого боку, це ж пророцтво згадують і в контексті Страстей, коли говорять про те, що влада Ісуса двояка: з одного боку, Він створив нас і всім управляє як Бог, з іншого — Він відкупив нас (про двояку владу див., напр, цей пост з “Пояснення Меси” Ґеранже). Таким чином, вже тут, в тексті про народження Немовляти, ми говоримо про Хрест, який Він понесе на раменах.
Натхненний словами Ісаї східний образ, Росія, 18 ст (джерело)
“Ангел” — це просто “вісник”. І латинський, і слов’янський тексти лишають це слово оригінальною грецькою (бо перекладають з Септуагінти), о. Турконяк зробив так само, і я взяв його ж переклад без змін в цьому місці. Тут Народження Сина Божого в часі саме по собі є новиною. Але за нею ще й відкривається нове розуміння Бога, недоступне до Воплочення (хіба що деяким пророкам): що Бог — це Трійця. В цьому й полягає одна частина цієї вісті, Ангелом якої є тут Немовля-Ісус (хоча, звичайно, про Трійцю ми тут ще не дізнаємося, але розуміння того, що є Бог-Отець і є Бог-Син — це такий підготовчий етап). Більш того, з огляду на попередній абзац, інша важлива звістка, яку несе Боже Народження — про Відкуплення, яке й є “великою порадою”. Не знаю, наскільки слово “порада” точно передає оригінальний зміст, який означає скоріш “замисел”.
Псалом 97 тут, як пише Шустер, запрошує розпочати нову пісню Господеві, в подяку за це нове чудо милосердя, що полягає в Воплоченні Слова. Взагалі, цей псалом багато використовується в різдвяних богослужіннях, тому логічно, що найважливіша з Мес Різдва починається з перших строк цього псалму.
В словах пс. 97, які звучать в градуалі: “Господь об’явив спасіння своє, перед очима народів відкрив справедливість свою”, – ми бачимо не лише спасіння й справедливість як абстрактні поняття, мовляв “ось Бог показав, яким чином здійсниться наше спасіння”. Ми бачимо Самого Ісуса — втілене Спасіння та втілену Справедливість.
Готовий трон з баптистерію нікейських християн в Равенні. Це, до речі, досить поширений сюжет мозаїк (джерело)
Оферторій словами 88 псалма продовжує тему контрасту немочі Немовляти-людини з всемогутністю Бога-Слова. Ми адресуємо ці слова: “Твої небеса і земля теж Твоя; світ і його повноту – Ти заснував їх. Праведність і суд – приготування Твого трону”, – новонародженій Дитині. Більш того, тут ми знову заглядаємо в майбутнє, але вже не в Страсть, а в кінець світу, коли це Хлоп’ятко, втілена Праведність, засяде судити нас: і або бачимо в Ньому суворого Суддю, або в суворому Судді майбутнього бачимо Немовля в яслах.
Джерела перекладів та особливості текстів
Інтроїт
Новітня Меса використовує той же інтроїт. Але переклад, що використовується (цікаво, є хоч одне місце в Україні, де він дійсно використовується, тобто де співають антифон на вхід?) на Месах українською, зроблено з масоретської інтерпретації Ісаї. Традиційний чин багато в чому лишив ще Vetus Latina, яку перекладено з роботи Семидесяти, тому мені здалося доречнішим взяти переклад у о. Турконяка, лише змінивши гендерно-нейтральне “дитина” на більш коректне “хлоп’ятко”.
Читання
З о. Хоменка, хіба що він вживає таку українську мову, що в кожному з читань були невідомі мені слова, які я замінив на більш поширені звороти, використавши інші переклади.
Євангелія у мене вже були готові. Цікаво, що уривок з Йоана містить не таку, як в римському обряді, пунктуацію. Цю версію, подейкують (я-то не грецькою не володію), краще підтримують старі грецькі манускрипти. Зверніть на це увагу, якщо ще ні.
Секвенція
Її ще на Богоявлення минулого року переклав Антон Герасименко, і я зроблю окремий пост на цю тему, якщо дійдуть руки. Можете додати це до ваших молитовних намірів, як і мої справи загалом 🙂
Молитви
Молитву після Причастя я скопіпастив з готового українського перекладу. Решта доволі прості.
Градуал, алілуя та решта
Я брав різні речі з різних перекладів, керуючись двома принципами: 1. Близькість до латинського тексту (бо я готую саме його переклад) та 2. Мої особисті естетичні критерії відносно української мови для богослужбового вжитку. Лише в оферторії довелося дещо підігнати текст, бо це той випадок, коли текст псалма неясний без коментаря, і українські версії дають скоріш інтерпретацію, ніж переклад. А чому б його не лишити неясним, спонукаючи до глибшого вивчення питання, чи хоча б до роздумів над ним?
Друга з трьох частин про стародавні різдвяні літургійні звичаї церкви Риму: уривки з другого тому Liber Sacramentorum блаженного Ільдефонсо кардинала Шустера.
Різдво Христове
Перша Меса — опівночі
Стація в Каплиці Яслей базиліки Санта Марія Маджоре
Оскільки історична дата народження Спасителя в сотворений світ не була відома, то згідно з античною традицією, що бере початок, можливо, в 2 столітті, християни святкували різні Богоявлення Христа в Його смертній людській природ (тобто Його Народження, Хрещення в Йордані та об’явлення Царям-Мудрецям), трохи пізніше за зимнє сонцестояння, в перші десять днів січня. Ця типова дата вже затвердилася в інших помісних церквах, коли Рим (невідомо, як саме) вирішив роздвоїти свято Богоявлення, святкуючи 25 грудня річницю Народження Спасителя в часі [Оскільки час є елементом сотвореного світу, Народження Христа як людини, на противагу вічному Народженню Бога-Сина від Бога-Отця, називають народженням у часі, і в західній літургії це особливо підкреслюється частим повторенням слова “сьогодні” – прим пер]. Як і чому Церква-мати обрала саме цю дату? Цього ми не знаємо, оскільки найстаршим документом, який би поміщав Різдво на 25 грудня, окрім сумнівного коментаря Іполіта на книгу Даниїла, є “Календар Філокала” 336 року, в якому зазначено: VIII Kal. ian. natus Christus in Betleem Iudee, “восьмого дня до січневих календ народився Христос в Вифлиємі Юдейському” [Календи це перший день місяця. Документ, який цитує автор, більш відомий під назвою “Хронограф 354 року” — прим пер]. Звичайно ж, літописець не повідомляє нічого нового, він скоріш відображає відоме йому римське передання […]
Спершу свято Різдва було властивим лише Апостольському престолу. Святий Йоан Золотоуст ввів його в Антіохії близько 375 року, спираючись на авторитет столиці латинського світу де, на його думку, мали б зберегтися записи перепису Квірінія [Римського намісника Сирії часів Августа, який проводив там перепис — прим пер], які вказують точну дату Народження Ісуса в Вифлиємі як 25 грудня. З Антіохії свято поширилося в Константинополь.
[Далі автор переповідає подальше поширення свята, згадуючи й про те, що воно не проникло в вірменський обряд: цю частину я пропускаю — прим пер]
Не варто також забувати про ще одне співпадіння. Світський календар того ж Хронографу Філокала позначає 25 грудня як Natalis invicti, “Різдво Непереможного”, тобто Сонця, бо ця дата співпадала з зимнім сонцестоянням. В часи, коли завдяки містеріям Мітри культ світанку набув небаченої популярності […], не можна виключити, що Апостольський престол, переносячи свято Різва Христового [З Богоявлення 6 січня — прим пер] на 25 грудня, бажав затьмарити “Непереможне Сонце”, Митру, істинним Сонцем Правди, воліючи також відвернути вірних від ідольського нечестя поганських святкувань.
[…]
Каплиця ясел, над якою розташований основний вівтар (джерело)
Бдіння, pannuchis, на Різдво, що закінчувалося Месою, виникло не лише через урочистий характер свята, але й, в деякому сенсі, як відображення Народження Христа в Вифлеємі посеред ночі. Тому в Римі хотіли ніби відтворити цю сцену Різдва в літургії, як це робили в Єрусалимі; особливо це помітно в будівництві Сикстом ІІІ каплиці Ясель в базиліці Святої Марії, яка мала б відігравати роль вифлиємських Ясель Ісуса.
Але в давні часи ця нічна Меса не мала такого урочистого характеру, як сьогодні. Це була типова Меса на завершення бдіння. Більш того, якщо оцінювати кількість присутніх вірних за площею місця, де служили стаційну Месу, варто визнати, що невелика крипта з каплицею Ясел вміщала досить невелике зібрання. Настільки невелике, що коли Григорія VII, який служив там Месу, схопили посіпаки Цензія, які сиділи там в засаді, витягли з базиліки та ув’язнили в вежі Паріоне, народ Риму не мав і гадки про це аж до наступного ранку.
Найурочистіша Меса Різдва, in die sancto, “в святий день”, служилася вже вдень в базиліці святого Петра. За свідченням св. Амвросія, саме під час цієї Меси Папа Ліберій вдягнув вуаль дівства на св. Марцеліну [Сестра св. Авмросія – прим пер] перед величезним зібранням народу. З цього приводу Понтифік виголосив знамениту промову, яку св. Амвросій зберіг для нас в трактаті Про Дів, De Virginibus; нам же достатньо процитувати з неї кілька слів:
Ти, дочко моя, забажала найвищих заручин. Поглянь же, скільки людей зібралося на святкування народження твого Нареченого! І ніхто з них не повернеться звідси, не наситившись
Амвросій міланський, “De Virginibus”
Те, що на цій Месі причащалося все це величезне зібрання народу, означає, що не так і багато вірних приходило на Меси вночі та на світанку [Цей висновок ґрунтується на тому, що вірні причащалися не більше разу на день, і що, оскільки піст перед Причастям тривав від півночі, практичніше було приступити до Таїнства на більш ранній Месі — прим пер].
На Різдво 431 року Папа Целестин отримав листи, що повідомляли про успішне завершення Ефеського Собору. Він наказав прочитати їх “перед зібранням усього християнського народу в базиліці святого Петра”.
Між нічною Месою у Ясель та стаційною Месою на Ватиканському пагорбі, для візантійської діаспори в Римі близько 5 століття ввели ще одне євхаристійне зібрання у підніжжя Палатинського пагорбу. Приводом для цього стало святкування небесного народження св. Анастасії, мучениці з Сірмія, тіло якої перенесли в Константинополь за патріарха Геннадія (458-471). В Римі церкву назвали на її честь через те, що Житіє мучениці називало її фундаторкою цього храму. Разом зі зникненням візантійської діаспори, зменшувалося і почитання св. Анастасії. Проте стація залишилася, хоча й замість свята, dies natalis [Тобто “дня народження (для Неба)”, як називали свята мучеників ранні християни. До речі, на позначення Різдва Христового теж використовують слово natale — прим пер], мучениці, як це було спершу, тут служиться друга Меса, ранкова, на почитання таїнства Народження Спасителя во плоті.
[Слідують приклади інших свят, коли в один день служиться кілька Мес, що я тут пропускаю — прим пер]
Меса опівночі — або, як називали її древні, на спів перших півнів, вказуючи на час, в який починали щоденне богослужіння Утрені за часів св. Амвросія — нагадує про вічне народження Слова Божого в лоні світлості Отчої слави. Світанкова Меса відзначає Його Народження в часі та в приниженні плоті. І нарешті третя, в базиліці святого Петра, символізує Його остаточне повернення в день Другого Пришестя, парусії, коли Він воссяде як Суддя живих і мертвих.
Згідно з Ordo Romanus XI, ще за часів Целестина ІІ, Месу в Різдвяну ніч служили в базиліці Санта Марія Маджоре, і в присутності Папи було дві окремі нічних молитви [Тобто дві Утрені — прим пер], які згадує Амалар. Під час першої з них читання співалися каноніками, кардиналами, єпископами — все, як в третю неділю Адвенту в базиліці св. Петра. Після цього богослужіння відправляли Месу при Яслах, за якою слідувала друга Утреня та ранкові Хвали [Laudes — прим пер].
В 15 ст. Папа являлвся на Утреню в багряній льняній каппі, яка мала капюшон з застібками, через холод, propter frigus, згідно з Ordo Romanus XIV. У випадку присутності Імператора, його вдягали в плювіал [Інше слово на позначення каппи, оздобленого плаща — прим пер] та підперезували мечем, і він мав проспівати п’яте читання, тоді як дев’яте читалося лише Папою [Згідно з традиційним чином утрені, читання Утрені співаються в порядку зростання рангу співця, а також в залежності від тих функцій, які клірики виконуватимуть на Месі того ж дня — прим пер]
[Слідують ще деякі деталі Меси та коментар до кожного з її текстів, які я тут пропускаю, як і більшу частину глави про другу Месу — прим пер]
Варто разом з Отцями розрізняти потрійне Пришестя Христове, за щасливим співпадінням зображене в богослужіннях Різдва [Це дійсно тема, на яку багато написано, і за рахунок цього, “третім” (окрім земного Народження та Пришестя в кінці часів) об’явленням називають різні речі, наприклад пришестя Христа до кожного вірного у Причасті, чи Його містичний прихід до душ вірних – прим пер]. Першого разу Ісус народжується в бідності як жертва воздаяння за людські гріхи, а Його престолом [Тобто, троном – прим пер], з якого Він засуджує гординю й прив’язаність до плотських задоволень, є годівниця для худоби. Вдруге Він повстає, сяючи славою, з приниження могили, а посланням Святого Духа Він разом з особистим та натхненним “духом воскресіння” проливає на Церкву всеможливі скарби святості й благодаті. Втретє ж Він з’явиться наприкінці віків на барвистому престолі святості й справедливості, в величі Найвищого Судді живих і мертвих, остаточно підкоривши Богові все створіння та нарешті закінчивши ту епічну боротьбу, що охоплює весь час існування ангелів та людей, між Сатаною та Христом. Між цими трьома пришестями існує тісний зв’язок, який Церква ніколи не розриває в своєму богослужінні: Пасха є вінцем Різдва, а День усіх святих є плодом Неділі Воскресіння Христового.
Автор: блажений архієпископ Ільдефонсо кардинал Шустер, єпископ Мілану в 1929-1954 роках, відомий як добрий пастир у важкий для Італії час, та як знавець і любитель церковного богослужіння
Наступні кілька тижнів я не зможу публікувати переклади Пояснення Меси Ґеранже за звичайним розкладом. Проте, натомість я запланував серію з трьох дописів на тему Різдва. Це уривки з другого тому Liber Sacramentorum блаженного Ільдефонса кардинала Шустера, де він описує стародавні різдвяні літургійні звичаї церкви Риму.
24 грудня: Вігілія Різдва Христового
Стація в базиліці Санта Марія Маджоре.
[Стародавній чин Риму та деяких інших великих міст Західного Християнства включає не лише власні тексти Мес, але й назви церков, в яких ці Меси служаться єпископом міста – стації. Часто елементи декору чи історії цих церков пов’язані з текстом чи зі суттю свята. Так, три з чотирьох Мес Різдва та вігілії служаться в базиліці Богородиці на снігах (інша назва Санта Марія Маджоре — великої базиліки на честь Діви Марії), бо там знаходиться реліквія ясел Христових — прим пер]
Каплиця при Яслах базиліки Санта Марія Маджоре (джерело)
Насправді, цієї Меси вігілії 24 грудня не мало б бути: спершу Месою вігілії була та, яку служать цієї ночі в каплиці при Яслях, ad Praesepe, після нічної молитви. Але після Ефеського й Халкедонського Соборів [Які внесли ясність у вчення про відношення божественної та людської природ у Христі — прим пер] свято Різдва набуло такої урочистості, що стародавній римський чин довелося змінити, так щоб він включав піст та приготування, нагадуючи цим свято Пасхи. Крім того, урочистість 25 грудня замість того, щоб включати дві Меси (вігілії та свята), разом з третьою Месою, на честь св. Анастасії, пам’ять якої випадає на цей день, прийняла ще й четверту Месу, і всі чотири Меси — на честь Тайни, яку ми відзначаємо в цей день. Тобто, одна Меса 24 грудня – на початок нічого богослужіння, ще одна зранку, при співі перших півнів, ще одна — на зорі, а остання в час між світанком та полуднем. При цьому, свята Анастасія відступила на другий план ще за часів св. Григорія Великого, хоча її спомин лишився в текстах дня.
Отже, Меса цього дня є не стільки богослужінням вігілії (бо Меса вігілії служиться на завершення бдіння, pannuchis), скільки Месою передсвяття, “preorte”, – як говорять греки. Тобто, це Меса дня, що передує святу, яку служать після Дев’ятої години [Богослужіння, час якого припадає між полуднем та заходом сонця — прим пер], і яка починає нічні урочистості.
[Слідує коментар до текстів Меси вігілії, який я тут пропускаю — прим пер]
За стародавніми богослужбовими вказівками Церкви Риму, Ordines Romani, в цей день в папській каплиці співали дві Утрені, що личить найурочистішим святам річного циклу. Перша з них включала три псалми та п’ять читань, кожне з яких мало респонсорій. Четвертий дорікав тим юдеям, які не схотіли впізнати Месію, Котрий мав народитися, і в якості “приспіву” він включає знаменитий уривок з “Сивілиних віршів”:
Iudici signum tellus sudore madescet
Знак Суду: земля зволожиться потом
аби й язичницька пророчиця долучилася до докорів людям, впертим в своїй недовірі до Господа. Після богослужіння Дев’ятої години Папа в присутності курії служив стаційну Месу в Санта Марія Маджоре [Мова про яку йде вище — прим пер], за якою слідував обід, підготований єпископом Альбано [Тобто одним з найважливіших кардиналів — прим пер], і в якому разом з Понтифіком брали участь прелати його свити. Після їжі співали вечірню. Оскільки опівночі треба було вже починати наступну Утреню, то замість того, щоб повертатися в Латеранський палац, Папа особисто наливав по чаші вина всім клірикам, не виключаючи й юних співців латеранського хору.
В дещо ближчий до нас час Пій IX [Мова йде саме про цього Папу, оскільки він не лише був останнім понтифіком, який міг вільно пересуватися Римом, але й намагався відновити звичаї Римської Церкви, втрачені як при переїзді до Авіньйону так і за літургійно недбалих Пап — прим пер] їхав до церкви Санта Марія Маджоре ввечері 24 грудня та починав першу Месу в такий час, щоб встигнути повернутися в свій палац на Квіриналі, перш ніж почнеться піст перед Причастям наступного дня [Тобто до півночі. До Пія Х піст перед Причастям починався з півночі, незалежно від часу, коли служилася Меса — прим пер].
На відміну від інших вігілій, де домінує почуття скорботи чи покаяння, вігілія Різдва, як і період Адвенту загалом, сповнена енергії та святої радості. І це є в повній гармонії з людським серцем. Бо після довгого часу різноманітних неприємностей та пригніченого очікування, від раптового проголошеня майбутньої свободи хочеться стрибати з радості. Спільне щастя єднає нас, та, на годинку забуваючи тернисті умови земного життя, ми врешті відчуваємо себе браттями, дітьми спільного Отця, ми наново народжуємося з Немовлям-Ісусом до прекрасної простоти духовного дитинства, і любов дає нам відчути радість людей до гріхопадіння.
Автор: блажений архієпископ Ільдефонсо кардинал Шустер, єпископ Мілану в 1929-1954 роках, відомий як добрий пастир у важкий для Італії час, та як знавець і любитель церковного богослужіння
Священик, хоч і молився тихим голосом, закінчує молитву вже вголос, взиваючи: Per omnia saecula saeculorum, “на віки віків”, на що вірні відповідають: “Амінь”, тобто “ми молимося про те ж, про що й ти”. Насправді, під час Меси священик не говорить нічого без згоди вірних, які, як ми вже зазначали, беруть участь у священстві. Вони не чули того, що казав зараз священик, але згодні з цим від усієї душі та схвалюють сказане, відповідаючи: “амінь: так, наша молитва в єдності з твоєю”. І розпочатий таким чином діалог між священиком і вірними продовжується, поки слово не лишається за священиком, коли він складає подяку від імені всього зібрання.
Діалог та буденна префація
V. Dóminus vobíscum. R. Et cum spíritu tuo. V. Sursum corda. R. Habémus ad Dóminum. V. Grátias agámus Dómino, Deo nostro. R. Dignum et iustum est.
V. Господь з вами. R. І з духом твоїм. V. Угору серця. R. Підносимо їх до Господа. V. Подяку складаймо Господу Богу нашому. R. Достойне це і праведне.
Vere dignum et iustum est, æquum et salutáre, nos tibi semper et ubíque grátias agere: Dómine sancte, Pater omnípotens, ætérne Deus: per Christum, Dóminum nostrum. Per quem maiestátem tuam laudant Angeli, adórant Dominatiónes, tremunt Potestátes. Coeli coelorúmque Virtútes ac beáta Séraphim sócia exsultatióne concélebrant. Cum quibus et nostras voces ut admitti iubeas, deprecámur, súpplici confessione dicéntes:
Sanctus, Sanctus, Sanctus Dóminus, Deus Sábaoth. Pleni sunt coeli et terra glória tua. Hosánna in excélsis. Benedíctus, qui venit in nómine Dómini. Hosánna in excélsis.
Воістину, достойне це і праведне, слушне та спасенне, щоб ми завжди та всюди складали подяку Тобі, святий Отче, Всемогутній вічний Боже, через Христа, Господа нашого. Через Якого Твою велич прославляють Ангели, їй поклоняються Господства і благоговіють перед нею Сили, а Hебеса Hебес і Влади з блаженними Серафимами разом з ними радіють. Просимо, з їхніми голосами сподоби прийняти й наші, що зі смиренною похвалою взивають:
Свят, Свят, Свят Господь Бог Саваот. Повні небеса і земля слави Твоєї. Осанна во вишніх. Благословенний, Хто іде в ім’я Господнє. Осанна во вишніх.
Священик (цього разу не обертаючись) починає з того, що вітає народ словами Dominusvobiscum, “Господь з вами”: це підкреслює урочистість молитви, яка слідуватиме. Вірні відповідають: Et cum spiritu tuo, “нехай Він буде і з твоїм духом, аби допомагати тобі: ми ж єднаємося з тобою”.
Тоді священик каже: Sursum corda! “Угору (піднесім) серця!” Священик просить вірних відірвати свої серця від земних думок та скерувати їх до одного лише Бога, бо молитва, яку він збирається читати, – це молитва подяки. Це місце ідеально підходить для неї, адже священик принесе Жертву Тіла і Крові Господа, і ця Жертва є для нас способом подяки; засобом воздати Богові все те, що ми маємо Йому воздавати. Тож свята Церква, яка насолоджується, перебираючи кожне слово цієї чудової молитви, хоче пробудити вірних окликом: Sursum corda, щоб вони насолодилися цією подякою разом з нею, бо те, що вона приносить Богові – велике та гідне Його. І вірні поспішають відповісти, завіряючи священика: Habemus ad Dominum, “ми вже тримаємо свої серця піднесеними до Господа”. Після цього священик каже: “Оскільки це так, давайте разом дякувати Господу: Gratias agamus Domino Deo nostro”. І вірні: Dignum et justum est, “достойне це і праведне”. Вони єднаються зі священиком в подяці Префації.
Цей діалог за віком такий, як сама Церква, і все натякає на те, що його створили ще самі апостоли, оскільки він зустрічається в найдавніших церквах і в усіх літургіях. Необхідно, наскільки це можливо, щоб вірні не залишалися сидіти під час цих вигуків.
Тепер говорить лише священик, і він каже: Vere dignum et justum est, aequum et salutare, nos tibi semper et ubique gratias agere : Domine sancte, Pater onnipotens, aeterne Deus, per Christum Dominum nostrum. Тобто: є справедливим дякувати Тобі, Всемогутній Боже: tibi, особисто Тобі, semper et ubique, завжди і всюди, і дякувати тобі через Ісуса Христа, Господа нашого. Так, ми повинні дякувати через Ісуса Христа, бо якби ми робили це від свого імені, між Богом і нами була б ціла нескінченність, яку не подолала б наша подяка; в той час як через посередництво Ісуса Христа вона прямо піднімається і прямує до самого центру Божества. Але не тільки ми, люди, потребуємо посередництва Господа, те ж вірно для всіх ангелів [В подальшому текст Префації перераховує різні чини небесних сил: ангелів, господства, сили, небеса, влади, херувимів та серафимів. Відмітимо також, що інколи слово “ангели” використовується на позначення всіх безтілесних створінь (як в попередньому реченні основного тексту), а інколи ним позначають лише один з їх різновидів (як в наступному) — прим пер]. Послухаймо, що про це скаже священик: Per quem majestalem tuant laudant Angeli; “через Котрого (тобто Ісуса Христа) Твою Величність вихваляють ангели”: бо від Воплочення вони поклоняються божественній величності через Ісуса Христа, Господа та Первосвященика. Adorant Dominationes, “господства поклоняються” Ісусу Христу; tremunt Potestates, Сили, ці прекрасні Ангели, наповнюють небеса шумом, тремтячи перед лицем Ісуса Христа. Coeli; “небеса”, тобто дуже високі ангельські чини; Coelorumque Virtutes “і Небесні влади”, які є ще вищими за попередні; ac beata Seraphim, “і блаженні Серафими”, найближчі до Бога завдяки своїй чистій любові, socia exultatione concelebrant: всі ці чини небесних сил разом, ніби в концерті гармонійного піднесення, співрадіють Божественній Величі через Ісуса Христа. Префації закінчуються такою згадкою про ангелів, щоб привести Церкву воюючу до співу гімну Церкви прославленої. Cum quibus et nostras voces ut admitti jubeas deprecamur, supplici confessione dicentes: так, ми просимо дозволу, аби приєднати наші слабкі голоси до потужних голосів ангелів і, хоча ми досі грішні, повторити разом з ними звідси, з землі: Sanctus, Sanctus, Sanctus, Dominus Deus Sabaoth.
Таким чином, кожна префація полягає в тому, щоб складати подяку Богові, gratias agere; і робити це через Ісуса Христа, бо лише через Нього ми прийдемо до Бога, і в союзі з Ангелами, з якими ми будемо співати Трисвяте [Тобто ангельську пісню Sanctus, цитовану вище — прим пер].
Крім цієї загальної префації, Свята Церква пропонує нам ще декілька, аби запросити небесні сили до святкування з нами, в спільній подяці, на честь головних таїнств Богочоловіка: на періоди Різдва, Великого посту, Страсті, Великодня, Вознесіння та П’ятидесятниці; також не забуває вона й про Ту, Яка принесла Спасіння світу, Марію, та про апостолів, які проповідували людям відкуплення.
Префація співається на стародавню мелодію, яку давні греки використовували в своїх святкуваннях на честь героя, виголошуючи йому якісь твори.
Священик, поцілувавши вівтар, повертається до людей, вітаючи їх словами:
Orate, fratres, ut meum ac vestrum sacrificium acceptabile fiat apud Deum Patrem omnipotentem.
Моліться, брати, щоб моя і ваша жертва стала угодною Богу Отцю всемогутньому.
Це своєрідне прощання священика з мирянами, бо він не повернеться до них, аж поки Жертва не буде звершена [В оригіналі тут гра слів: під consommé може розумітися як завершення Меси, так і споживання Причастя — прим пер]. Але це не звичайне прощання; перед тим, як піднятися до вівтаря, священик сказав лише: Dominus vobiscum, “Господь з вами”. В цьому ж моменті він ввіряє себе молитві народу, який просить, щоб Бог прийняв цю Жертву — жертву священика і мирян [В подальшому автор концентрується на цьому розумінні. Інша версія полягає в тому, що священик звертається до диякона та піддиякона – прим пер]. Жертва священика — бо приноситься за його посередництва; жертвою мирян — бо Ісус Христос встановив її задля їх користі; саме тому священик наголошує: meum ac vestrum sacrificium, “моя і ваша жертва”.
І саме тому він звертається до мирян, ніби пробуджуючи їх увагу; вони не повинні забувати, що беруть участь в священстві, за словами святого Петра, який називає вірних царським священством, regale sacerdotium (1 Петра 2, 9), в силу того, що вони християни. Вони походять від Христа, вони належать Христові, вони були помазані і через хрещення теж стали христами [Грецьке слово “христос” означає “помазаник”. Чин хрещення включає в себе помазання миром на знак єдності з Христом, а також царства та священства вірних – прим пер]; звідки з необхідністю випливає їх здатність приносити Святу Жертву в єдності зі священиком.
Отож, пробуджені голосом священика, вірні поспішають відповісти на його прохання цим побажанням:
Suscipiat Dominus sacrificium de manibus tuis ad laudem et gloriam nominis sui ; ad utilitatem quoque nostram, totiusque Ecclesiae suae sanctae.
Нехай Господь прийме жертву з твоїх рук, на хвалу і славу Його Імені, а також для блага нашого і всієї Його святої Церкви.
В месалі в дужках тут поміщено слово meis, “моїх” [Так що виходить “з моїх рук” – прим пер] на випадок відсутності міністранта або незнання їм цієї відповіді.
Промовивши цю відповідь, вірні мають задуматися над тим, що вони не побачать обличчя священика, аж доки Сам Господь не зійде на вівтар. Навіть його голос ми вже не почуємо, за винятком єдиного разу: під час величної й чудової молитви подяки — префації.
Але поки що він підсумовує бажання вірних у молитві, яку промовляє пошепки, і яка зветься Секретою; також, оскільки він читає її тихо, перед цією молитвою він не вимовляє слова Oremus, “молімося”, бо не запрошує вірних робити це з ним. У старих Сакраментаріях, наприклад, у Григоріанському, ця молитва вказувалася як Oratio super oblata, “молитва над приношеннями” [В чині 1970 року теж використовують цю назву — прим пер].
Священик по завершенні псалма повертається до середини вівтаря і там, склавши руки та злегка нахилившись, каже:
Súscipe, sancta Trinitas, hanc oblatiónem, quam tibi offérimus ob memóriam passiónis, resurrectiónis, et ascensiónis Iesu Christi, Dómini nostri: et in honórem beátæ Maríæ semper Vírginis, et beáti Ioannis Baptistæ, et sanctórum Apostolórum Petri et Pauli, et istórum et ómnium Sanctórum: ut illis profíciat ad honórem, nobis autem ad salútem: et illi pro nobis intercédere dignéntur in coelis, quorum memóriam ágimus in terris. Per eúndem Christum, Dóminum nostrum. Amen.
Прийми, Свята Трійце, цю жертву, яку ми приносимо Тобі на спомин страсті, воскресіння та вознесіння Ісуса Христа, Господа нашого, та на честь блаженної Приснодіви Марії, блаженного Йоана Хрестителя, святих апостолів Петра і Павла, та тих (чиї реліквії в вівтарі), та усіх Святих: нехай вона буде їм на славу, а нам на спасіння; та нехай благоволять заступитися за нас на небі ті, чию пам’ять ми звершуємо на землі. Через Того ж Христа Господа нашого. Амінь.
Ця молитва містить важливі слова. Тут ми говоримо про приношення: Suscipe hanc oblationem, “Прийми це приношення”. Священик вимовляє слова про щойно принесені в дар хліб та вино; однак не цей хліб і не це вино він має тут на увазі. Так, це вірно, що ці предмети були освячені і благословлені та через це вимагають шанобливого поводження з ними; але приношення, яке тут представляється Божественній Величності, не може обмежуватися самою лише матеріальною жертвою, на кшталт тих, які приносили за Старого Завіту; тому думка священика випереджає події: він представляє тут дар того великого Жертвоприношення, яке має здійснитися незабаром.
І це приношення, Свята Трійце, ми пропонуємо Тобі на спомин про Страсть, Воскресіння та Вознесіння Ісуса Христа, Господа нашого. Ми відмічаємо тут три речі, без яких наше розуміння Господа не матиме повноти. Спочатку Він страждав, але не обмежився лише цим – Він помер: ці дві речі разом і є Його Страстю; але і це не все: Господь воскрес. Смерть, покарання за гріх – це свого роду перемога диявола над людиною, і для Господа нашого було б поразкою, якби Він помер, не воскреснувши потому. Але Він не лише воскрес, Він зійшов на Небеса в Своєму славному й урочистому Вознесінні. Господь не міг залишитися на землі: допоки Він не відкрив Небо, ввівши туди свою людську природу, воно залишалося закритим для людини. Тому-то ми не могли б бути спасенні, якби Господь наш не вознісся на Небо після Своєї Страсті, яку перетерпів за нас; недостатньо було б навіть того, що Він воскрес з мертвих, будучи, як сказав святий Павло, “первородженим з мертвих”. Отож, знаймо, що Господь страждав та воскрес, але спасіння людини не могло бути звершене повністю, якби Він лишився в цьому земному вигнанні; до Страсті та Воскресіння треба було обов’язково долучити Вознесіння. В цьому й має полягати наша віра, бо на цьому ґрунтується наше спасіння, а саме в цих трьох речах: Страсті, Воскресінні та Вознесінні. Свята Церква добре розуміє, що ці три речі необхідні для довершеного розуміння Господа нашого, і що в них полягає вся наша віра, тому вона хоче, щоб ми відкрито виражали це під час приношення святої Жертви.
Et in honorem beatae Mariae semper virginis. “і на честь блаженої Приснодіви Марії”. Немає жодної Меси, яка не приносилася би в тому числі на славу Пресвятої Богородиці, Якій немає рівних. Таким чином, ми спочатку згадуємо Господа Ісуса, потім Пресвяту Діву, ангелів та святих. Ангели є вищими за нас за своєю духовною природою; але Пресвята Богородиця, хоч і є людиною, стоїть і над ними, бо Вона, знову ж таки, не має Собі рівних, Вона – шедевр серед Божих творінь; і свята Церква відповідним чином вшановує її під час святої Жертви, дбаючи про те, щоб віддавати Їй гідну шану.
Et beati Joannis Baptistae, “і блаженого Йоана Хрестителя”. Свята Церква має особливу пошану до святого Йоана Хрестителя; вона вже згадувала його у сповіді перед Месою; в цьому місці вона теж з радістю шанує Господнього Предтечу.
Et sanctorum apostolorum Petri Pauli, ”і святих апостолів Петра і Павла”: є гідним прославляти цих двох великих апостолів, які спільно працювали над заснуванням Святої Римської Церкви.
Et istorum, “і цих”. Цей вираз неодноразово викликав труднощі дослідників; виникає питання, кого ми маємо на увазі в цих словах. Одні казали, що так ми споминаємо святого дня, але в цьому випадку треба було б казати istius, “цього”, а не istorum, “цих”; більш того, Меси за померлих не вписуються в цю гіпотезу; очевидно, намір святої Церкви відносно цих слів є іншим, ніж представляє це припущення. Вона, звичайно ж, хоче згадати про святих, які перебувають тут, тобто мощі яких вкладено в вівтар. Ось чому при освяченні вівтаря в нього завжди треба вкладати мощі кількох святих; одного святого не вистачить: це не дозволить святій Церкві сказати тут istorum, “цих”. “Так”,- говорить вона: “на честь тих святих, які служать опорою таїнства, що звершуєтсья над ними, тих святих, на тілах яких має бути принесена велика Жертва”; тому є вельми гідним особливим чином тут про них згадати.
Et omnium Sanctorum, “і всіх святих”. Нарешті, Свята Церква згадує всіх Святих разом, бо всі беруть участь у святій Месі.
Ut illis proficiat ad honorem, nobis autem ad salutem, ”аби була на честь їм, нам же на спасіння”. Таким чином, свята Жертва має подвійну дію: з одного боку, вона приносить славу Богові, Пресвятій Діві та святим; з іншого боку, вона приносить користь і нам; тож Церква вкладає нам в уста прохання про те, щоб Бог благоволив прийняти цю Жертву таким чином, щоб вона привела до цього подвійного ефекту. Слова ж, які завершують цю молитву, закликають святих, яких Церква згадує в цей день: Et illi pro nobis intercedere dignentur in coelis quorum memoriam agimus in terris. Per eumdem Christum Dominum nostrum: “і нехай нас удостоять свого заступництва на Небі ті, чию пам’ять ми споминаємо на землі. Через Христа, Господа нашого”, додаючи, як завжди, ім’я Христа.
Ця молитва, як і перша, отримала загальне поширення лише з часів святого Пія V. Вона написана не такою гарною латиною, як канон, створений в перші віки, чи молитва про благословення води.
Поки окаджують хор та вірних, священик приступає до омиття рук. Ця церемонія проходить саме зараз, оскільки священик щойно торкався кадила, а його дим та й залишає сліди на руках. В той же час, омиття рук розкриває тайну: воно виражає ту необхідність очищати себе все більше і більше, яку має священик, просуваючись у звершенні Святої Жертви. Подібно до того, як Господь наш омив ноги своїм апостолам перед тим, як встановити святу Євхаристію і вділити їм Святе Причастя, так і священик повинен очиститися. В амброзіанській літургії [Один з місцевих західних обрядів, який дожив до наших днів та практикується в Мілані та його околицях — прим пер] обряд миття рук відбувається під час канону Меси, перед освяченням; він виражає той же сенс, а саме потребу священика в очищенні; однак момент, який обрала для цього Римська Церква, завжди така мудра в своїх рішеннях, підібрано краще, ніж в амброзіанському чині [На всяк випадок нагадаємо читачу про необхідність критичного сприйняття такого роду тверджень — прим пер].
Lavábo inter innocéntes manus meas: et circúmdabo altáre tuum. Dómine: Ut áudiam vocem laudis, et enárrem univérsa mirabília tua. Dómine, diléxi decórem domus tuæ et locum habitatiónis glóriæ tuæ. Ne perdas cum ímpiis, Deus, ánimam meam, et cum viris sánguinum vitam meam: In quorum mánibus iniquitátes sunt: déxtera eórum repléta est munéribus. Ego autem in innocéntia mea ingréssus sum: rédime me et miserére mei. Pes meus stetit in dirécto: in ecclésiis benedícam te, Dómine.
Glória Patri, et Fílio, et Spirítui Sancto. Sicut erat in princípio, et nunc, et semper, et in sǽcula sæculórum. Amen.
Я вмию між невинними мої руки і обійду твій жертовник, Господи, щоб почути голос похвали і розповісти про всі твої чуда. Господи, я полюбив красу твого дому і місце поселення твоєї слави. Не погуби з нечестивими мою душу і моє життя – з людьми крові, в руках яких – беззаконня, а їх правиця сповнена хабарів. А я ходив в моїй непорочності: визволи мене і помилуй мене. Моя нога стала на правильній (дорозі). В зібраннях благословитиму Тебе, Господи.
Слава Отцю і Сину і Святому Духу. Як було на початку, і нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Для супроводу цієї дії, що показує, якою має бути чистота священика, Церква обрала псалом 25, який в монашому чині знаходиться в першому ноктурні недільної утрені [В монаших обрядах недільна утреня, розділена на три частини-ноктюрни, містить псалми 20-31, в яких мова йдеться чи про Христа чи від Його імені, часто згадуючи тему Страстей — прим пер]: Judica me, Domine, quoniam ego in innocentia mea ingressus sum, “суди мене, Господи, бо я ходив в моїй непорочності”. У цьому псалмі говорить Господь Ісус; очевидно, що священик не може промовляти цих слів від свого імені. Тому свята Церква приписує тут читати лише половину цього псалма, починаючи зі слів Lavabo inter innocentes manus meas et circumdabo altare tuum, Domine: “я хочу омити мої руки, Господи, і уподібнитися до тих, хто знаходиться в стані невинності, аби бути гідним наблизитися до Твого вівтаря, почути Твої священні пісні та оповісти про Твої чудеса”. Ці слова ідеально підходять до обставин. Далі звернімо увагу на наступні слова пророка: Domine, dilexi decorem domus tuae et locum habitationis gloriae tuae: “Господи, я люблю красу Твого дому, місце, яке Ти зробив оселею Своєї слави”. Давид говорить тут про скинію, під тінню якої він бував щасливим, бо храму тоді ще не існувало: його збудував лише Соломон. Цей псалом читається до кінця, щоб дати священику час на те, щоб омити та обтерти руки. Цей вірш з початку псалма: Ego autem in innocentia mea ingressus sum: я увійшов в своїй непорочності, ще раз доводить, що цей псалом цілком звучить від імені Христа; священик отже, читає його від імені Господа, з Котрим він єднається у звершенні Жертви. У Месах за померлих і в період Страстей ми опускаємо Слава Отцю… в кінці псалму. Їх пропускають тоді ж, коли й псалом 42 на початку Меси.
Ми вже бачили, що вівтар уособлює Господа Ісуса; тому ми ставимося до нього з великою пошаною; інші частини церковної будівлі представляють членів містичного тіла, Головою якого є Господь, тобто вірних, об’єднанням яких є свята Церква, наречена Ісуса Христа. Ще піднімаючись до вівтаря, священик окадив його з усіх сторін, тим самим воздаючи почесті Господу нашому. Зараз ця церемонія має повторитися; як Східні царі-мудреці принесли до ніг Божественної Дитини три дари, про які згадує Євангеліє, так і священик знову запалює ладан на честь свого Пана та Царя.
Диякон та піддиякон притримують казулу священика, щоб полегшити його рухи під час кадіння (джерело)
Однак, перед кадінням вівтаря треба звершити ще одну церемонію. Хліб і вино, принесені священиком, вже були вилучені з числа буденних речей через сам цей акт приношення, так що, якщо священик помре в цей момент Меси, їх треба буде утилізувати разом з іншими освяченими речами [Оскільки речі, що отримали благословення, не гідно просто викидати посеред буденного сміття, їх утилізують спеціальним чином — прим пер]. Щоб засвідчити свою повагу до них, свята Церква приносить пахощі перед ними, як перед Самим Христом. Таке використання ароматних речовин в церемоніях Церкви почалося на Сході, де їх можна знайти у великій кількості. У наших холодних краях добути їх набагато складніше; але попри те свята Церква не хоче, щоб наші обряди були повністю позбавлені пахощів, і тому предписує використовувати хоча б ладан; подібним чином, при приготуванні святого Мира вона вимагає додавати в олію запашний бальзам. Саме після окадження хліба та вина, incensatio super oblata, “окадження дарів”, відбувається друге кадіння вівтаря. Але перед цим треба благословити ладан, і священик робить це, промовляючи наступну молитву:
Per intercessiónem beáti Michaélis Archángeli, stantis a dextris altáris incénsi, et ómnium electórum suórum, incénsum istud dignétur Dóminus bene ✠ dícere, et in odórem suavitátis accípere. Per Christum, Dóminum nostrum. Amen.
За заступництвом блаженного Михаїла Архангела, що стоїть праворуч вівтаря кадіння, та всіх вибраних Своїх, нехай благоволить Господь благо ✠ словити цей ладан та прийняти його як солодкі пахощі. Через Христа, Господа нашого. Амінь
Ангел з золотою кадильницею, описаний в Апокаліпсисі, не названий там на ім’я. Свята Церква тут закликає святого Михаїла, князя небесного воїнства. Деякі вважають, що тут сталася помилка, адже саме ангел Гавриїл знаходиться, згідно зі святим Лукою, праворуч від вівтаря, але Церква не звертає увагу на ці заперечення; Лука не каже, що ангел Гавриїл тримає в руці золоте кадило. Перше благословення кадила було менш урочистим, священик лише сказав: Ab illo benedicaris in cujus honore cremaberis, “Будь благословений Тим, на Чию честь горітимеш”. Тут також згадуються ангели, оскільки пахощів означають не що інше, як молитви святих, які ангели заносять до Бога, як говорить святий Йоанн у своєму Апокаліпсисі (8, 4): “І піднісся дим тиміяму з молитвами святих, від руки ангела, перед Богом”: Et ascendit fumus incensorum de orationibus sanctorum de manu Angeli coram Deo.
Священик кадить хліб і вино так, щоб аромат пахощів охоплював всі приношення; при цьому він промовляє наступні слова:
Incénsum istud a te benedíctum ascéndat ad te, Dómine: et descéndat super nos misericórdia tua.
Цей ладан, благословенний Тобою, нехай піднесеться до Тебе, Господи, а милосердя Твоє нехай зійде на нас.
Ця молитва, з одного боку виражає шану Богові, а з іншого — є нашим побажанням самим собі. Священик розподіляє ці слова між різними рухами, які він робить під час кадіння згідно рубрик [Тобто згідно вказівок богослужбових книг — прим пер].
Порядок кадіння дарів з Римського Месалу: на ілюстрації видно, як слова попередньої молитви розподілено між колиханнями кадила
Dirigátur, Dómine, orátio mea, sicut incénsum, in conspéctu tuo: elevátio mánuum meárum sacrifícium vespertínum. Pone, Dómine, custódiam ori meo, et óstium circumstántiæ lábiis meis: ut non declínet cor meum in verba malítiæ, ad excusándas excusatiónes in peccátis.
Господи, нехай піднесеться молитва моя, мов кадило, перед Тобою; підношення рук моїх – жертва вечірня. Постав, Господи, сторожу устам моїм і двері загороди довкруг моїх губ, щоб не схилилося серце моє до слів лукавства, щоб вигадувати виправдання гріхам.
Під час першого кадіння вівтаря священик не промовляв жодної молитви; але в нинішній момент Свята Церква зобов’язує його читати частину псалму 140, яку вона обрала здебільшого через перші слова, які вона вкладає в уста священика: Dirigatur, Domine, oratio mea sicut incensum in conspectu tuo, “нехай піднесеться молитва моя, Господи, мов кадило перед Тобою”. Церква так робить, обираючи доречні до ситуації слова чи то з псалмів, чи то з Євангелія та послань апостолів.
Священик починає кадіння з розп’яття або з Пресвятого Таїнства, якщо Меса проходить під час Його виставлення; потім він схиляється перед Хрестом, або преклоняє коліно, якщо на вівтарі знаходиться Пресвяте Таїнство [В тому числі, в дарохранительниці — прим пер]; потім, якщо на вівтар виставлено реліквії святих, він окаджує їх двома колиханнями кадила, спочатку на стороні Євангелія, потім на боці Послання [Тобто, відповідно ліворуч та праворуч від центру вівтаря — прим пер], після цього він кадить вівтар з усіх сторін. В решті деталей це кадіння не відрізняється ні від першого, ні від того, яке відбувається на богослужіннях вечірні та ранкових похвал [Про ці богослужіння детальніше в примітках в частині про колекту – прим пер].
Після кадіння вівтаря священик передає кадило диякону, висловлюючи як йому, так і собі, побажання:
Accéndat in nobis Dóminus ignem sui amóris, et flammam ætérnæ caritátis.
Нехай Господь розпалить в нас вогонь Своєї любові-дружби та полум’я вічної любові-милості.
Диякон, отримуючи кадило, цілує руку священика, а потім верхню частину ланцюгів; він робить ці цілування в зворотньому порядку, коли передає кадило священику [Це стосується не лише кадила, а й більшості інших предметів, що вживаються в літургії. На даний час цілування руки не є обов’язковим, але попри те його здебільшого не пропускають. В чині 1970 року його скасовано — прим пер]. Цей звичай прийшов до нас зі Сходу і, будучи знаком пошани та поваги, зберігся в літургії досі. Потім диякон окаджує священика, який в цей час стоїть боком до вівтаря; якщо виставлено Пресвяте Таїнство, як, наприклад, на Месі на завершення Сорокагодинної молитви [Мова йде про звичай виставляти Пресвяті Дари для поклоніння впродовж сорока годин поспіль. Ця молитовна практика починається та завершується Месами, які служаться при виставлених Дарах — прим пер], священик спускається з вівтаря і звертається обличчям до людей, щоб прийняти кадіння від диякона, який теж переміщається для цього. Потім окаджуються присутні в хорі [Мова йде не про співців, а про частину церкви, в якій знаходиться вівтар та присутні служителі, міністранти та, можливо, прелати — прим пер], починаючи з єпископа, якщо він присутній, та прелатів, якщо вони є тут, за ними кадять священиків та кліриків, а потім всіх присутніх вірних, тим показуючи, що вони утворюють єдине тіло, Головою якого є Ісус Христос. Усі, єпископи, священики та вірні повинні встати, коли їх кадять, один лише Папа Римський при цьому не піднімається.
Вливши до чаші воду й вино, священик приносить її Богові, говорячи наступні слова:
Offérimus tibi, Dómine, cálicem salutáris, tuam deprecántes cleméntiam: ut in conspéctu divínae maiestátis tuæ, pro nostra et totíus mundi salute, cum odóre suavitátis ascéndat. Amen.
Приносимо Тобі, Господи, Чашу спасіння, благаючи Твою милість, щоб зі солодким благовонням вона зійшла перед очі Твоєї Величності заради спасіння нашого й цілого світу. Амінь.
У цій молитві Церква наперед вважає Чашу такою, якою вона стане згодом. Поки що вона містить всього лише вино, але пізніше від нього залишаться тільки акциденції [В арістотелівській та християнській термінології так називають неістотні властивості якоїсь речі, на противагу субстанції/природі як тому, що робить річ тим, чим вона є — прим пер], природа ж вина зникне, щоб дати місце Крові Самого Господа Ісуса. Тому Церква молить Бога поглянути далі за те, що вона приносить Йому в даний момент, і просить, щоб ця Чаша зійшла до Нього в солодкому ароматі, тобто щоб вона була приємною, аби досягти спасіння всіх, за кого вона приноситься.
Молитва смирення In spiritu humilitatis. Перед священиком видно чашу, накриту паллом (джерело)
Коли молитву приношення скінчено, священик ставить чашу на корпорал. При цьому, подібно до того, як це було з патеною, він спершу робить нею знак Хреста над місцем, де збирається її поставити, щоб знову показати тотожність між Жертвою Меси та Хресною Жертвою. У латинському обряді хліб кладеться на вівтар прямо перед священиком, чаша ж — між хлібом та вівтарним розп’яттям: два приношення знаходяться одне перед іншим. У візантійському ж обряді їх ставлять в одну лінію: хліб ліворуч, а чаша праворуч. Чашу, щойно її поставлено на корпорал, накривають паллом. Палл — це тканина, яку для жорсткості роблять грубішою, і якою накривають Чашу, щоб в неї не попало нічого зайвого, особливо після освячення. У минулому палл не використовувавали, адже корпорал мав достатній розмір, щоб покрити ним чашу. Картезіанці зберегли такий звичай досьогодні. Але заради зручності, а також економії, було прийнято палл; проте, щоб показати, що він є нічим іншим, як частиною корпоралу, з ним обходяться з тою ж пошаною. Благословення, яке він отримує, відокремлює цей предмет від побутових речей, яких може торкнутися хто завгодно; і щоб показати, що палл тотожний корпоралу, для них обох використовується одне благословення. У Римі палл складається з двох полотен, зшитих і спресованих. У наших краях [Тобто у Франції — прим пер] між двома полотнами кладуть невелику картонку.
За приношенням чаші слідує ще одна молитва, яку священик читає біля центру вівтаря, склавши руки і трохи нахилившись:
In spíritu humilitátis et in ánimo contríto suscipiámur a te, Dómine: et sic fiat sacrifícium nostrum in conspéctu tuo hódie, ut pláceat tibi, Dómine Deus.
Нехай ми будемо прийняті Тобою, Господи, в дусі покори та зі смиренною душею, та нехай наша жертва перед Тобою сьогодні стане приємною Тобі, Господи Боже.
Це загальна молитва, яку Церква розмістила тут, щоб завершити приношення дарів. Це слова трьох дітей у печі з книги Даниїла (III, 39, 40).
Потім йде важливе благословення; мова йде про заклик до Святого Духа, щоб він теж благоволив завітати для участі в Найсвятішій Жертві; священик взиває такими словами:
Veni; sanctificator omnipotens, aeterne Deus, et benedic (вимовляючи це слово, він знаменує приношення знаком Хреста) hoc sacrificium tuo sancto nomini praeparatum.
Прийди, Освятителю Всемогутній, Вічний Боже, та благослови (вимовляючи це слово, він знаменує приношення знаком Хреста) цю жертву, приготовану [на славу] Твого святого Імені.
Оскільки під час Святої Меси саме Святий Дух змінює хліб і вино на Тіло і Кров Господа нашого, варто згадати Його в ході цієї Жертви. Тому Церква закликає Його цією молитвою, щоб, Той, Хто втілив Господа Ісуса в лоні Марії, благоволив знову втілити Його на вівтарі. Церква висловлює своє прохання, жадаючи благословення: Благослови, каже вона, цю Жертву, тобто зроби її плідною, щоб вона була угодна Божественній Величності.
Слова молитви 
_-_Thrones_and_crosses_mosaics#/media/File:Ravenna_Battistero_Neoniano_159.jpg){kind=link}
_-_Hypogeum#/media/File:Santa_Maria_Maggiore_Interior_Panorama.jpg){kind=link}
_-_Interior#/media/File:Basilica_di_Sant'Anastasia_al_Palatino_(Rome)_-_Interior.jpg){kind=link}
