Memento, Domine, famulorum famularumque tuarum N et N . “Пом’яни, Господи, твоїх слуг та слугинь Н та Н”. І священик, з’єднавши руки, мовчки згадує тих, за кого хоче принести особливу молитву. Отже, він спочатку помолився за Святу Церкву вцілому, за Папу Римського, місцевого єпископа та за всіх правовірних католиків, тобто за тих, хто перебуває у вірі Святої Церкви. Святе Жертвоприношення Меси, плоди якого незліченні, має особливу дію щодо тих, кого згадують в цій молитві; саме тому священикові дозволено згадати тут тих, за кого він бажає попросити Бога. Звичай показує нам, що в усі часи священик міг окремо молитися за конкретних людей, так що вони отримують плоди Святої Жертви, й це ніяк не впливає на основний намір, в якому служиться Меса.

Знову простягаючи руки, священик продовжує свою молитву й каже: Et omnium circumstantium, quorum tibi fides cognita est et nota devotio. “І за всіх присутніх, чия віра Тобі відома, та відданість знана”. Священик молиться за всіх присутніх, за всіх, хто стоїть навколо нього [Буквальне значення латинського слова circumstantium — прим пер], оскільки їх віра змусила їх покинути всі інші справи, аби зібратися навколо вівтаря, беручи таким чином особливу участь у Жертвоприношенні та його плодах. Ось чому варто якомога частіше ходити на Месу. При цьому треба бути присутнім на ній з вірою та відданістю, як сам священик каже: quorum tibi fides cognita est and nota devotio, “чия віра Тобі відома, а відданість знана”. Зрозуміло, що священик не може сказати це Богові про тих християн, які перебувають у церкві, ніби й не в церкві, не піклуючись анітрохи про те, що відбувається на вівтарі, й які зайняті лише тим, щоб більш-менш благопристойно відволікатися від Меси, якщо вже на неї прийшли.

Ті ж, хто не в змозі прийти до св. Меси, беруть участь у ній, єднаючись з нею духовно та бажаючи бути присутнім на ній з вірою та відданістю. В такій ситуації, як би далеко вони не перебували від місця, де служиться Меса, вони теж отримують від плодів Жертви. Таким чином, священик, піднімаючись до вівтаря, не повинен сприймати Месу як щось особисте лише для нього. Під час цього Святого Жертвоприношення він тримає всю Церкву в своїх руках, і молиться з простягнутими руками, як Сам Господь, коли Він приносив Свою Жертву за всіх людей.

Священик наполягає на молитві за згаданих ним людей, говорячи Богові, що він приносить жертву за них: pro quibus tibi offerimus, veil tibi offerunt hoc sacrificium laudis, “за яких ми Тобі приносимо, або вони Тобі приносять, цю жертву хвали”. Свята Церква використовує тут термін “жертва хвали” (більш доречний для богослужінь бревіарію), оскільки Свята Меса — є в тому числі прославленням і приношенням хвали Богові. Це також вираз, який досить часто зустрічається в Біблії.

За кого приноситься ця Жертва? Священик, все ще говорячи про тих, кого він згадував, продовжує: pro se, suisque omnibus, pro redemptione animarum suarum, pro spe salutis et incolumitatis suae, “за себе й за своїх близьких, за відкуплення їх душ, заради надії на спасіння та здоров’я”. Тож Жертва охоплює всіх та поширюється на все. В цьому перерахуванні душа займає перше місце: ми тут зустрічаємо прохання (pro redemptione animarum suarum), яке так часто можна побачити в хартіях на заснування церков та монастирів у Середні Віки. Далі Церква згадує про тіло: вона просить Бога тримати його здоровим та неушкодженим [Латинські слова “salus” та “incolumitas” вживаються як відносно душі (“спасіння” та “порятунок” відповідно, як подає офіційний переклад Римського Месалу), так і відносно тіла (“здоров’я” та “безпека” відповідно). Очевидно, дом Геранже в своєму коментарі бачить ці слова в другому сенсі — прим пер]. Священик закінчує цю молитву, представляючи живому Богові прохання вірних, говорячи: tibique reddunt vota sua aeterno Deo vivo і vero, “і возносять свої молитви до Тебе, вічного Бога, живого й істинного”.

Священик не може молитися тут ні за невіруючих, ні за юдеїв, ані за єретиків, оскільки вони відлучені фактом своєї єресі і, отже, виключені зі святої католицької Церкви [Це питання дискусійне. Так, о. Адріан Фортеск’ю в англомовній Католицькій Енциклопедії подає протилежну думку, говорячи, що оскільки священик складає руки, це його приватна молитва, і він може згадувати кого хоче, навіть якщо вони поза Церквою. При цьому він зазначає відсутність консенсусу та приписів з цього приводу — прим пер]. Він також не молиться за відлучених від Церкви, навіть якщо вони не єретики: вимовити їх імена під час Святої Жертви було би блюзнірством. Ми можемо молитися за них приватно, але не в публічній церковній молитві. Вони знаходяться поза Святою Месою, оскільки знаходяться поза Святою Церквою; тому згадувати про них тут є неможливим.

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Ґеранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

Закінчивши читати Санктус, священик простягає й піднімає руки, зводячи очі до неба, і одразу ж з’єднує руки та опускає очі. Потім, глибоко схилившись, склавши руки та спираючись на вівтар, він каже: Te igitur, clementissime Pater, “Тебе, отже, всеблагий Отче”.

Слова, Te igitur, “Тебе, отже”, поєднують цю молитву з попередніми, цим підкреслюючи, що думка священика весь час спрямована лише на Жертву. Він ніби говорить Богові (всі молитви Канону звертаються до Отця, як помітно з перших же слів): “Отож тепер, коли я з Тобою, коли вірні довірили мені свої молитви, ми всі разом молимося в Ім’я божественної Жертви [Тобто, в Ім’я Ісуса Христа, Котрий приноситься в жертву як на Голгофі, так і на Месі — прим пер]; потім він цілує вівтар, аби ще виразніше висловити цим своє прохання, і продовжує:

uti acceptta habeas et benedicas, “щоб Ти прийняв і благословив”. Після цього священик з’єднує руки, готуючись тричі зробити знак Хреста над принесеними дарами [В чині 1970 року в цьому місці є лише один знак Хреста — прим пер], кажучи:

haec dona, haec munera, haec sancta sacrificia illibata, “ці дари, ці приношення, ці святі непорочні жертви” — “Воістину чисті ці хліб та вино, що ми приносимо Тобі; тому-то благоволи благословити їх та прийняти; благослови їх, але не як зовнішні ознаки хліба й вина, а як Тіло й Кров Сина Твого, на Які вони будуть змінені”. Священик зображає знак Хреста над хлібом і вином в тому числі для того, аби показати, що тут йдеться саме про Ісуса.

Знову простягаючи руки, він продовжує: in primis quae tibi offerimus pro Ecclesia tua sancta catholica, ”які ми приносимо Тобі насамперед за Твою святу Католицьку Церкву”. Перша, кого ми згадуємо під час Меси — це Свята Церква, адже у Бога немає нічого дорожчого за неї; ми гарантовано розчулимо Його, згадуючи про Святу Церкву.
Quam pacificare, custodire, adunare et regere digneris toto orbe terrarum, “яку благоволи обдарувати миром, охороняти, єднати і керувати нею по всій землі”. Слово adunare показує нам тут намір Божий; Він хоче, щоб його Церква була Єдиною, як Сам Він зазначає у Святому Письмі: “одна ж єдина моя голубка” (Пісня Пісень 6, 9). Розділяючи цей намір, ми просимо Його зберегти її Єдиною, аби ніщо не розірвало цільнотканого хітону Христа [Це типове в християнській літературі порівняння одежі Ісуса, за яку воїни кидали жереб перед Розп’яттям, аби її не рвати, та Церкви, яка є неподільною — прим пер]. Подібно як в Молитві Господній [“Отче наш” – прим пер] Господь навчає нас просити спершу “нехай святиться Ім’я Твоє”, навчаючи нас, що Бог та Його слава мають бути на першому місці; так само й тут Його слава виноситься на перший план, відносно Його Церкви: in primis — “насамперед”. І ми просимо для неї миру, ми просимо її оберігати, а також аби вона була Єдиною, і щоб нею добре керували по всій землі.

Потім священик додає:
Una cum famulo tuo Papa nostro N. et Antistite nostro N, et omnibus orthodoxis, atque catholiae et apostolicae fidei cultoribus, “разом із Твоїм слугою нашим Папою Н. і нашим єпископом Н. а також з усіма правовірними та сповідниками католицької й апостольської віри”. Таким чином, немає Меси, яка б не приносила користі всій Церкві в її повноті; кожен з її членів бере в ній участь, про що з піклуванням уточнює ця молитва. Спочатку називається на ім’я вікарій Ісуса Христа на землі; і під звучання його імені ми трохи схиляємо голови, вшановуючи цим Ісуса Христа через пошану до його вікарія [В чині 1970 року цього не вимагається — прим пер]. Якби Святий Престол був вакантним, ми пропускали б цю згадку про нього. Коли ж Месу служить Папа, він замінює слова, що знаходяться в месалі, цими: Et me indigno servo tuo, “і зі мною, недостойним Твоїм слугою”. Так само робить і єпископ, коли мова йде про нього: після Папи Римського месал згадує єпископа тої дієцезії, де правиться служба, аби в кожному місці Церква була представлена в усій повноті. У Римі про єпископа не згадують окремо, оскільки Папа є єпископом Риму. Аби згадати про кожного з її членів без винятку, свята Церква говорить тут про всіх вірних, вживаючи слово cultoribus, тобто всіх, хто віддано дотримується віри святої Церкви: треба тривати в цій вірі, аби бути зарахованим до тих, про кого згадує тут свята Церква; треба бути правовірним, як вона з піклуванням уточнює, кажучи omnibus orthodoxis, “всіх правовірних”, тобто право мислити й сповідувати католицьку віру — віру, яка дісталася нам від апостолів. Свята Церква, наполягаючи на словах: omnibus orthodoxis atque catholicae et apostolicae fidei cultoribus, показує, що в цій молитві вона не згадує тих, хто не має віри, хто не є ані правомислячим, ні правовірним, хто не дотримається віри, переданої апостолами.

Звертаючи увагу на слова, які тут вживає Церква, ми усвідомлюємо, наскільки далеко Свята Меса стоїть від приватних молитовних практик. Тому-то їй треба надавати перевагу та узгоджуватися з її намірами. Таким чином, свята Церква дарує своїм членам участь у великій Жертві; так, якби Меси раптом перестали служити, ми б швидко впали в стан розпущеності, в якому жили народи, заплямовані язичництвом. В цьому полягатиме справа Антихриста: він вживатиме всіх засобів, аби завадити служінню святої Меси, щоб цю велику противагу було знищено, і щоб Бог поклав край творінню, яке не матиме більше причин для існування. Ми легко можемо усвідомити це, споглядаючи за згасанням єдності суспільства після появи протестантизму [Більшість течій протестантизму не мають Меси взагалі, хоча мають церемонії, подібні за формою, в які вкладають інший зміст; або взагалі богохульствують, називаючи Месу ідолопоклонством — прим пер]. Почалися соціальні війни, що принесли спустошення, і це лише тому, що стали рідшими жертвоприношення Меси. Це початок того, що станеться, коли диявол та його звільнені послідовники нестимуть неприємності та спустошення по всій землі, як попереджає пророк Даниїл. Не даючи відбуватися висвяченням, аби священики врешті вимерли, диявол зможе запобігти служінням Меси, і тоді настануть дні нещастя.

Немає нічого дивного в тому, що Свята Меса є для Бога подією так само, як і для нас; ця подія безпосередньо служить Його прославленню. Він не може не чути голос Тої Крові, що промовляє в тисячі разів голосніше за Авелеву [Пор. Мф 23, 35 та Бут. 4, 10 — прим пер]; Він просто вимушений звернути особливу увагу, не лише тому, що від цього залежить Його слава, а й тому, що Сам Його Син, вічне Слово, Ісус Христос, приносить Себе як Жертву і молить свого Отця за нас.

Тому в Святій Євхаристії ми маємо звернути особливу увагу на три аспекти: перш за все, це Жертвоприношення, яке дарує славу Богові [Про те, що автор тут розуміє під славою, див. частину про гімн Слава во вишніх, на слова “бо велика слава Твоя” — прим пер], по-друге, це Таїнство, яке живить наші душі, і нарешті, по-третє, це володіння Господом нашим, завдяки якому ми можемо воздати Йому поклоніння, що є втіхою в нашому засланні. Саме лише володіння Господом, яке полегшує нам поклоніння Йому, менше, ніж Таїнство Єврахистії чи акт Причастя; а Причастя менше, ніж Меса, оскільки воно охоплює лише нас самих; але в поєднанні цих трьох речей досягається довершеність, і реалізується все те, чого хотів Господь наш у встановленні Євхаристії. Без сумніву, якби нам було дано лише поклонятися Господу, присутньому серед нас в Пресвятих Дарах, це само по собі було б багато, але в Причасті нам дано нам набагато більше; однак, Жертва несказанно вивищується над першими двома даруваннями. Дійсно, в Жертвоприношенні Меси ми можемо діяти на самого Бога, і Він не зможе бути байдужим до цього, бо це загрожувало б Його славі [Знову-таки, про те, що тут розуміється під славою, див. частину про гімн Слава во вишніх, на слова “бо велика слава Твоя” — прим пер]. І оскільки Бог робить усе задля Своєї слави, Він звертає увагу на святе Жертвоприношення Меси і дарує нам те, що ми так чи інакше просимо в Нього. Отже, жодна Меса не служиться без виконання чотирьох цілей цієї великої Жертви: поклоніння, подяки, покаяння та прохання; бо Бог зобов’язав Себе.

Коли наш Господь, навчаючи нас молитися, сказав: “Нехай святиться Ім’я Твоє”, це вже немало, бо це прохання служить на Божу славу; але в Святій Месі ми маємо набагато більше: ми можемо сказати Богові, що він не може не зглянутися на Жертвоприношення, бо Сам Ісус Христос приносить себе в Жертву; що Він не може не вислухати, бо молиться Сам Ісус Христос.

В давні часи після імені єпископа в Каноні поміщали ім’я короля: et Rege nostro N, “й короля нашого Н” [Або “Imperatore nostro N.” — прим пер]. Тепер, після видання месалу св. Пія V, яким ми користуємося, ми пропускаємо його. Св. Пій V прийняв це рішення через різницю віросповідання між світськими правителями після виникнення протестантизму. Аби поміщати тут згадку про правителя, потрібен спеціальний дозвіл від Риму. Так, Іспанія за короля Филипа І попросила й отримала його. У Франції ж парламенти Тулузи та Парижа заборонили друкувати месал святого Пія V, шоковані тим, що там не згадується король. Але в 1855 р. Наполеон III попросив у Папи дозвіл на вживання його імені в Каноні Меси, і його було надано.

Перша й друга молитви Канону Меси не мають ані закінчення, ані відповіді “амінь”.

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Ґеранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

Перша літера першої молитви канону — Т, подібна до давньоєврейської букви Тав, яка має форму хреста. Жоден інший знак не пасував би краще до початку цієї великої молитви, в якій поновлюється Голгофське Жертвоприношення. Тож, коли ми почали створювати дивовижні сакраментарії, прикрашені різноманітними буквицями та малюнками, багато уваги було приділено цій букві Тав, і виникла прекрасна ідея: на хресті, який вона являє собою, розмістити образ Христа. Потроху зображення збільшувалося, аж поки не стало представляти цілу сцену розп’яття; цей малюнок, яким би великим він не був, послужив першою буквою для Молитви Te igitur. І, врешті, було вирішено, що це зображення є достатньо важливим, щоб виділити йому окрему сторінку — і так і сталося. Сьогодні вже не видають повних месалів, які б не містили образа Христа на Хресті, поміщеного на аркуші, що прилягає до початку Канону [Тобто, розворот виглядає так: на аркуші ліворуч поміщено Розп’яття, а на аркуші праворуч починається Канон — прим пер]. Цей звичай народився з простого оздоблення буквиці.

Ми можемо знайти свідчення важливості букви Тав зі згадок про неї ще в Старому Завіті; так, пророк Єзекиїл говорить про обраних, що на чолах тих, кого Господь благоволив уберегти, жертвенною кров’ю має бути позначено знак Тав, і тоді їх буде помилувано (Єз. 9, 4.6) [В залежності від перекладу, цей уривок може мати відмінності, особливо враховуючи, що “тав” давньоєврейською означає “знак”. Дом Геранже тут посилається на текст Вульгати, а також на його ранньохристиянські інтерпретації — прим пер]. Це пояснюється тим, що ми були спасені Хрестом Ісуса Христа, який мав форму букви Тав.

Під час Таїнства миропомазання єпископ також наносить на чоло вірних знак Тав святою олією.

Хрест нашого Господа мав форму букв Тав чи Т. Згори було прибито додатковий фрагмент дерева, аби повісити на ньому таблицю з надписанням “провини”, і який доповнює зображення Хреста, як ми маємо його сьогодні. Так, святий Йоан повідомляє, що причину страти Господа нашого було поміщено на Хресті: “Пилат же звелів написати напис і на хресті його примістити” (Ів. 19, 19).

Візьмімо, отже, до уваги важливість літери, з якої починається велична молитва Канону.

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Ґеранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

[Дозволю собі невеличку передмову до наступних десятка розділів, присвячених Римському канону. Ця група молитов та жестів складає важливий спадок Церкви: на Канон існує більше коментарів, ніж на деякі біблійні тексти, і повага до нього завжди була такою, що його форма лишалася незмінною з найдавніших часів по всьому Християнському Заходу (за винятками рідкісних випадків додавання – але ніколи не прибирання! – імен святих, а також невеликих варіацій в жестах).
В чині 1970 року крім нього дозволяється використовувати інші євхаристійні молитви, складені спеціально для нового чину. Очевидно, що при можливості вибору, з усіх цих молитов частіше за все використовують найкоротшу – прим пер]

Вже завершено префацію та лунає Санктус, і священик входить в хмару [Алюзія на Мойсея на Синаї — прим пер]. Ми вже не почуємо його голосу, аж поки не скінчиться ця велична молитва. Її назва — Canon Missae, тобто Правило Меси, оскільки ця частина є, власне, тим, в чому полягає Меса: це те, що ми можемо назвати самою суттю Меси. Канон закінчується з початком Господньої молитви, і священик, подібно до того, як він завершував молитву оферторію вголос [Мова йде про Секрету, яка читається пошепки, крім закінчення — прим пер], так само завершить і Канон, виголошуючи: Per omnia saecula saeculorum, “на всі віки віків”; вірні у відповідь скажуть “Амінь”, тобто “ми схвалюємо все сказане й зроблене тобою, бо ми, як і ти, мали намір привести Господа посеред нас, ми визнаємо свою участь в твоїх діях”. Священик, отже, вимовляє величну молитву Канона тихим голосом, навіть всі “Амінь” на завершення різних частин, з яких складається ця молитва. Він трохи підвищить голос всього раз, аби вимовити лише кілька слів, на визнання грішним як себе, так і тих, хто його оточує: Nobis quoque peccatoribus, “Нас же, грішних…”

У 17 столітті єретики янсеністи хотіли впровадити практику декламування канону Меси вголос [Янсеністи мали невірні погляди на співвідношення свободи волі та благодаті. Їх рух виник в той же час, що й неогаліканство, яке полягало в тому, що кожен єпископ чи аббат вважав себе вправі міняти церковне богослужіння на свій смак. Співпадіння цих двох тенденцій призвело до багатьох нововведень в місцеві французькі богослужіння — прим пер]. Ошуканий ними, наступник Боссюе [Жак-Бенінь кардинал Боссюе, єпископ Мо, відомий оратор, придворний проповідник короля Людовіка 14 та наставник його сина й наступника — прим пер], кардинал де Біссі [Анрі-Пон де Тьяр де Біссі, єпископ Мо, наставник Людовіка 15 та активний противник янсенізму — прим пер], дозволив друкувати червоним кольором букви R, в месалі, який він уклав для своєї єпархії — тодішні французькі єпископи приписували собі право міняти літургійні книги. Ці червоні R, природно, означали, що люди мали б відповісти вголос “Амінь”, якому передувало така R. А дати відповідь можна лише на те, що ви почули. Тож священику довелося б читати канон вголос, як того хотіли янсеністи. Численні протести привернули увагу до цього небезпечного нововведення, і сам кардинал де Біссі відмінив цей необачний крок.

Різні молитви, з яких складається Канон, походять з давніх часів, хоча й не з найперших днів Святої Церкви; це випливає з того, що перші богослужіння служилися грецькою мовою, яка в ті часи була більш вживаною, ніж латина. Отже, ми вважаємо, що вони написані в ІІ чи в перші роки ІІІ століття. Кожна літургійна традиція має свій Канон; та хоча й формою вони дещо різняться, суть їх завжди однакова, і вчення, висловлене в східних обрядах, часто узгоджується з тим, яке ми виражаємо в латинському обряді. Це чудовий доказ єдності католицьої віри незалежно від обряду.

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Ґеранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

Трисвяте – це пісня, яку почув пророк Ісайя, коли мав видіння Неба [Див. шосту главу Ісайї – прим пер], а після нього – святий Йоан, як він оповідає в Апокаліпсисі (4, 8). Церква не могла помістити цю небесну пісню на самому початку Меси, одразу за визнанням того, що ми є грішними перед Богом та всіма Його небесними придворними.

Що, отже, співають ангели? Sanctus, Sanctus, Sanctus, Dominus Deus Sabaoth, “Свят, Свят, Свят Господь Бог Саваот”. Вони відзначають Божу святість. Як саме? Найповнішим чином: використовуючи суперлатив [Тобто, найвищий ступінь порівняння, який в біблійній мові виражається повторенням одного слова, як от “Святе святих” чи “Піснь пісень” – прим пер], тричі говорячи, що Бог воістину святий. Ту ж пісню Трисвятого ми знаходимо й в гімні Te Deum [Стародавній церковний гімн, що використовується в подячних молитвах, а також у складі класичного богослужіння Утрені й новітньої Години Читань – прим пер]: Tibi Cherubim et Seraphim incessabili voce proclamant: Sanctus, Sanctus, Sanctus, Dominus Deus sabaoth, “Тебе херувими й серафими невмовкаючими голосами проголошують: “Свят, Свят, Свят Господь Бог Саваот””.

Чому тут ми ніби визначаємо Бога через потрійне проголошення Його святості? Тому що святість є головною з досконалих рис Бога: Бог є святим за Своєю природою.

Цю ангельську пісню відкрито людям ще за Старого Заповіту: її чує пророк Ісайя; за Нового ж Заповіту саме Йоан, улюблений учень, говорить про неї в своєму Одкровенні. Бог, отже, направду святий, і Йому подобається відкривати це людям. Але до святості тут приєднується інший аспект: Sanctus Dominus Deus sabaoth, “Свят Господь Бог воїнств”; ми ніби говоримо: Deus sanctus et fortis, “Бог святий і сильний” [Церковнослов’янською це передається більш впізнаваною фразою “Бог святий і кріпкий” – прим пер]. Отже ми згадуємо тут про дві якості Бога: святість і силу. Ми вживаємо тут цей вираз Deus sabaoth або Deus exercituum, “Бог воїнств”, тому що немає нічого сильнішого за армію, яка долає всі перешкоди, сміється з труднощів і переходить через усе, що трапляється на її шляху; і це чудово виражає силу Бога. Тобто Бог – святий і сильний; Він настільки ж святий, як і сильний, Він настільки ж сильний, як і святий.

Цю ангельську пісню названо “Трісагіон”, Трисвяте, що походить від агіос, святий і тріс, три: Бог тричі святий.

За Старого Завіту цими словами виражалася віра в Святу Трійцю, бо ми ніби говоримо: Святий Бог Отець, Святий Бог Син, Святий Бог Святий Дух. Але щоб вловити цей сенс, треба було мати неабияке розуміння Святого Письма; тому майже ніхто, крім великих законоучителів, не володів цим знанням; крім того, Бог подеколи благоволив відкривати це окремим людям, яких Він удостоїв просвітити: серед юдеїв завжди були такі привілейовані душі.

Після визнання святості та сили Бога, свята Церква додає: Pleni sunt coeli et terra gloria tua, ”Повні небеса і земля слави Твоєї”. Немає величнішого способу, яким можна було б виразити Божу славу; дійсно, немає жодної частини творіння, над яким би не сяяла, просвічуючи його, слава Божа; все вийшло з Його сили, все творіння прославляє Його. Свята Церква, пригадавши це, скликає: Hosanna in excelsis, “осанна во вишніх”. Ми знаємо зі Святого Письма, як під час входу Господнього до Єрусалиму в Вербну неділю люди кричали: Hosanna filio David, “осанна Сину Давида”; так, “осанна” тут означає спасіння та пошану. Отже, Свята Церква поєднує разом і складає воєдино пісню ангелів і це урочисте привітання: Hosanna in excelsis, спасіння та пошана на висотах. Вона не cхотіла пропускати ці настільки гарні й величні речі. Подібно до того, як на початку Меси вона з’єднала наші голоси з ангельськими через заклики Kyrie, цього крику відчаю, так і тут вона бажає знову долучити нас до ангельських хорів, але зовсім інакше; вже увійшовши в ці тайни, вона близька до цілковитого оволодіння ними; крім того, вона повністю охоплена ентузіазмом та сконцентрована лише на тому, щоб співати своєму Богові: Sanctus, Sanctus, Sanctus, Hosanna in excelsis.

Без сумніву, євреям було добре співати Осанну, спускаючись з Оливної гори, наближаючись до Єрусалиму, перетинаючи Золоті ворота; все було в гармонії і відчувало тріумф; але наскільки краще заспівати її тут, в хвилину, коли Син Божий з’явиться поміж нас, які Його знаємо! Євреї робили добре, кажучи: Hosanna filio David; проте вони не знали Його; ще кілька днів, і вони взиватимуть про Нього ж: Tolle, tolle, crucifige eum, “візьми візьми розіпни Його!”

Усі Церкви, незалежно від того, до якої літургійної традиції вони належать, незалежно від обряду, який вони практикують, співають цю Трисвяту пісню. В давнину Санктус співали на тон префації; тому його встигали повністю проспівати до освячення Дарів, включно зі словами Benediclus qui venit in nomine Domini, “Благословений, Хто йде в Ім’я Господнє”. Вже в пізніший період було складено набагато більш вишукані мелодії, які співаються довше; звідти й виник цей досить сучасний звичай розділення цього співу надвоє, бо буває, що освячення Дарів відбувається ще до його закінчення. Так, спів призупиняється на слові “Благословен”, а потім відновлюється після освячення. І фраза, яка задумувалася як привітання Того, Хто має прийти, набуває значення привітання Того, Хто прийшов [Після відновлення ролі григоріанських співів у Церкві цей звичай майже повністю зник, і Санктус встигають повністю проспівати до освячення – прим пер]. Священик, навпаки, одразу після Трисвятого декламує: Benedictus qui venit in nomine Domini, “Благословен, Хто йде в Ім’я Господнє”; і, промовляючи ці слова, він зображає на собі священний знак нашого відкуплення [Тобто робить хресне знамення – прим пер], тим виражаючи, що ці слова сказані про Господа нашого. Однак звичай, згідно яким священик незалежно від хору читає Sanctus і Benedictus не слід розглядати як відносно недавній, як ми говорили відносно читання Інтроїту. Ми бачимо, що священики східного обряду так само рецитують Санктус; а літургії Сходу зберегли майже незмінним той обряд, який вони прийняли з давніх часів [Відносно візантійського обряду це не так, принаймні зараз: там священик і не говорить ці слова, і не співає їх з хором. Але в часи Геранже цілком могло бути, що візантійські священики промовляли пошепки Санктус, імітуючи, за тогочасною модою, римський обряд – прим пер].

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Ґеранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

Священик, хоч і молився тихим голосом, закінчує молитву вже вголос, взиваючи: Per omnia saecula saeculorum, “на віки віків”, на що вірні відповідають: “Амінь”, тобто “ми молимося про те ж, про що й ти”. Насправді, під час Меси священик не говорить нічого без згоди вірних, які, як ми вже зазначали, беруть участь у священстві. Вони не чули того, що казав зараз священик, але згодні з цим від усієї душі та схвалюють сказане, відповідаючи: “амінь: так, наша молитва в єдності з твоєю”. І розпочатий таким чином діалог між священиком і вірними продовжується, поки слово не лишається за священиком, коли він складає подяку від імені всього зібрання.

Священик (цього разу не обертаючись) починає з того, що вітає народ словами Dominus vobiscum, “Господь з вами”: це підкреслює урочистість молитви, яка слідуватиме. Вірні відповідають: Et cum spiritu tuo, “нехай Він буде і з твоїм духом, аби допомагати тобі: ми ж єднаємося з тобою”.

Тоді священик каже: Sursum corda! “Угору (піднесім) серця!” Священик просить вірних відірвати свої серця від земних думок та скерувати їх до одного лише Бога, бо молитва, яку він збирається читати, – це молитва подяки. Це місце ідеально підходить для неї, адже священик принесе Жертву Тіла і Крові Господа, і ця Жертва є для нас способом подяки; засобом воздати Богові все те, що ми маємо Йому воздавати. Тож свята Церква, яка насолоджується, перебираючи кожне слово цієї чудової молитви, хоче пробудити вірних окликом: Sursum corda, щоб вони насолодилися цією подякою разом з нею, бо те, що вона приносить Богові – велике та гідне Його. І вірні поспішають відповісти, завіряючи священика: Habemus ad Dominum, “ми вже тримаємо свої серця піднесеними до Господа”. Після цього священик каже: “Оскільки це так, давайте разом дякувати Господу: Gratias agamus Domino Deo nostro”. І вірні: Dignum et justum est, “достойне це і праведне”. Вони єднаються зі священиком в подяці Префації.

Цей діалог за віком такий, як сама Церква, і все натякає на те, що його створили ще самі апостоли, оскільки він зустрічається в найдавніших церквах і в усіх літургіях. Необхідно, наскільки це можливо, щоб вірні не залишалися сидіти під час цих вигуків.

Тепер говорить лише священик, і він каже:
Vere dignum et justum est, aequum et salutare, nos tibi semper et ubique gratias agere : Domine sancte, Pater onnipotens, aeterne Deus, per Christum Dominum nostrum.
Тобто: є справедливим дякувати Тобі, Всемогутній Боже: tibi, особисто Тобі, semper et ubique, завжди і всюди, і дякувати тобі через Ісуса Христа, Господа нашого. Так, ми повинні дякувати через Ісуса Христа, бо якби ми робили це від свого імені, між Богом і нами була б ціла нескінченність, яку не подолала б наша подяка; в той час як через посередництво Ісуса Христа вона прямо піднімається і прямує до самого центру Божества. Але не тільки ми, люди, потребуємо посередництва Господа, те ж вірно для всіх ангелів [В подальшому текст Префації перераховує різні чини небесних сил: ангелів, господства, сили, небеса, влади, херувимів та серафимів. Відмітимо також, що інколи слово “ангели” використовується на позначення всіх безтілесних створінь (як в попередньому реченні основного тексту), а інколи ним позначають лише один з їх різновидів (як в наступному) — прим пер]. Послухаймо, що про це скаже священик: Per quem majestalem tuant laudant Angeli; “через Котрого (тобто Ісуса Христа) Твою Величність вихваляють ангели”: бо від Воплочення вони поклоняються божественній величності через Ісуса Христа, Господа та Первосвященика. Adorant Dominationes, “господства поклоняються” Ісусу Христу; tremunt Potestates, Сили, ці прекрасні Ангели, наповнюють небеса шумом, тремтячи перед лицем Ісуса Христа. Coeli; “небеса”, тобто дуже високі ангельські чини; Coelorumque Virtutes “і Небесні влади”, які є ще вищими за попередні; ac beata Seraphim, “і блаженні Серафими”, найближчі до Бога завдяки своїй чистій любові, socia exultatione concelebrant: всі ці чини небесних сил разом, ніби в концерті гармонійного піднесення, співрадіють Божественній Величі через Ісуса Христа. Префації закінчуються такою згадкою про ангелів, щоб привести Церкву воюючу до співу гімну Церкви прославленої. Cum quibus et nostras voces ut admitti jubeas deprecamur, supplici confessione dicentes: так, ми просимо дозволу, аби приєднати наші слабкі голоси до потужних голосів ангелів і, хоча ми досі грішні, повторити разом з ними звідси, з землі: Sanctus, Sanctus, Sanctus, Dominus Deus Sabaoth.

Таким чином, кожна префація полягає в тому, щоб складати подяку Богові, gratias agere; і робити це через Ісуса Христа, бо лише через Нього ми прийдемо до Бога, і в союзі з Ангелами, з якими ми будемо співати Трисвяте [Тобто ангельську пісню Sanctus, цитовану вище — прим пер].

Крім цієї загальної префації, Свята Церква пропонує нам ще декілька, аби запросити небесні сили до святкування з нами, в спільній подяці, на честь головних таїнств Богочоловіка: на періоди Різдва, Великого посту, Страсті, Великодня, Вознесіння та П’ятидесятниці; також не забуває вона й про Ту, Яка принесла Спасіння світу, Марію, та про апостолів, які проповідували людям відкуплення.

Префація співається на стародавню мелодію, яку давні греки використовували в своїх святкуваннях на честь героя, виголошуючи йому якісь твори.

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Ґеранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

Священик, поцілувавши вівтар, повертається до людей, вітаючи їх словами:

Це своєрідне прощання священика з мирянами, бо він не повернеться до них, аж поки Жертва не буде звершена [В оригіналі тут гра слів: під consommé може розумітися як завершення Меси, так і споживання Причастя — прим пер]. Але це не звичайне прощання; перед тим, як піднятися до вівтаря, священик сказав лише: Dominus vobiscum, “Господь з вами”. В цьому ж моменті він ввіряє себе молитві народу, який просить, щоб Бог прийняв цю Жертву — жертву священика і мирян [В подальшому автор концентрується на цьому розумінні. Інша версія полягає в тому, що священик звертається до диякона та піддиякона – прим пер]. Жертва священика — бо приноситься за його посередництва; жертвою мирян — бо Ісус Христос встановив її задля їх користі; саме тому священик наголошує: meum ac vestrum sacrificium, “моя і ваша жертва”.

І саме тому він звертається до мирян, ніби пробуджуючи їх увагу; вони не повинні забувати, що беруть участь в священстві, за словами святого Петра, який називає вірних царським священством, regale sacerdotium (1 Петра 2, 9), в силу того, що вони християни. Вони походять від Христа, вони належать Христові, вони були помазані і через хрещення теж стали христами [Грецьке слово “христос” означає “помазаник”. Чин хрещення включає в себе помазання миром на знак єдності з Христом, а також царства та священства вірних – прим пер]; звідки з необхідністю випливає їх здатність приносити Святу Жертву в єдності зі священиком.

Отож, пробуджені голосом священика, вірні поспішають відповісти на його прохання цим побажанням:

В месалі в дужках тут поміщено слово meis, “моїх” [Так що виходить “з моїх рук” – прим пер] на випадок відсутності міністранта або незнання їм цієї відповіді.

Промовивши цю відповідь, вірні мають задуматися над тим, що вони не побачать обличчя священика, аж доки Сам Господь не зійде на вівтар. Навіть його голос ми вже не почуємо, за винятком єдиного разу: під час величної й чудової молитви подяки — префації.

Але поки що він підсумовує бажання вірних у молитві, яку промовляє пошепки, і яка зветься Секретою; також, оскільки він читає її тихо, перед цією молитвою він не вимовляє слова Oremus, “молімося”, бо не запрошує вірних робити це з ним. У старих Сакраментаріях, наприклад, у Григоріанському, ця молитва вказувалася як Oratio super oblata, “молитва над приношеннями” [В чині 1970 року теж використовують цю назву — прим пер].

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Ґеранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

Священик по завершенні псалма повертається до середини вівтаря і там, склавши руки та злегка нахилившись, каже:

Ця молитва містить важливі слова. Тут ми говоримо про приношення:
Suscipe hanc oblationem, “Прийми це приношення”. Священик вимовляє слова про щойно принесені в дар хліб та вино; однак не цей хліб і не це вино він має тут на увазі. Так, це вірно, що ці предмети були освячені і благословлені та через це вимагають шанобливого поводження з ними; але приношення, яке тут представляється Божественній Величності, не може обмежуватися самою лише матеріальною жертвою, на кшталт тих, які приносили за Старого Завіту; тому думка священика випереджає події: він представляє тут дар того великого Жертвоприношення, яке має здійснитися незабаром.

І це приношення, Свята Трійце, ми пропонуємо Тобі на спомин про Страсть, Воскресіння та Вознесіння Ісуса Христа, Господа нашого. Ми відмічаємо тут три речі, без яких наше розуміння Господа не матиме повноти. Спочатку Він страждав, але не обмежився лише цим – Він помер: ці дві речі разом і є Його Страстю; але і це не все: Господь воскрес. Смерть, покарання за гріх – це свого роду перемога диявола над людиною, і для Господа нашого було б поразкою, якби Він помер, не воскреснувши потому. Але Він не лише воскрес, Він зійшов на Небеса в Своєму славному й урочистому Вознесінні. Господь не міг залишитися на землі: допоки Він не відкрив Небо, ввівши туди свою людську природу, воно залишалося закритим для людини. Тому-то ми не могли б бути спасенні, якби Господь наш не вознісся на Небо після Своєї Страсті, яку перетерпів за нас; недостатньо було б навіть того, що Він воскрес з мертвих, будучи, як сказав святий Павло, “первородженим з мертвих”. Отож, знаймо, що Господь страждав та воскрес, але спасіння людини не могло бути звершене повністю, якби Він лишився в цьому земному вигнанні; до Страсті та Воскресіння треба було обов’язково долучити Вознесіння. В цьому й має полягати наша віра, бо на цьому ґрунтується наше спасіння, а саме в цих трьох речах: Страсті, Воскресінні та Вознесінні. Свята Церква добре розуміє, що ці три речі необхідні для довершеного розуміння Господа нашого, і що в них полягає вся наша віра, тому вона хоче, щоб ми відкрито виражали це під час приношення святої Жертви.

Et in honorem beatae Mariae semper virginis. “і на честь блаженої Приснодіви Марії”. Немає жодної Меси, яка не приносилася би в тому числі на славу Пресвятої Богородиці, Якій немає рівних. Таким чином, ми спочатку згадуємо Господа Ісуса, потім Пресвяту Діву, ангелів та святих. Ангели є вищими за нас за своєю духовною природою; але Пресвята Богородиця, хоч і є людиною, стоїть і над ними, бо Вона, знову ж таки, не має Собі рівних, Вона – шедевр серед Божих творінь; і свята Церква відповідним чином вшановує її під час святої Жертви, дбаючи про те, щоб віддавати Їй гідну шану.

Et beati Joannis Baptistae, “і блаженого Йоана Хрестителя”. Свята Церква має особливу пошану до святого Йоана Хрестителя; вона вже згадувала його у сповіді перед Месою; в цьому місці вона теж з радістю шанує Господнього Предтечу.

Et sanctorum apostolorum Petri Pauli, ”і святих апостолів Петра і Павла”: є гідним прославляти цих двох великих апостолів, які спільно працювали над заснуванням Святої Римської Церкви.

Et istorum, “і цих”. Цей вираз неодноразово викликав труднощі дослідників; виникає питання, кого ми маємо на увазі в цих словах. Одні казали, що так ми споминаємо святого дня, але в цьому випадку треба було б казати istius, “цього”, а не istorum, “цих”; більш того, Меси за померлих не вписуються в цю гіпотезу; очевидно, намір святої Церкви відносно цих слів є іншим, ніж представляє це припущення. Вона, звичайно ж, хоче згадати про святих, які перебувають тут, тобто мощі яких вкладено в вівтар. Ось чому при освяченні вівтаря в нього завжди треба вкладати мощі кількох святих; одного святого не вистачить: це не дозволить святій Церкві сказати тут istorum, “цих”. “Так”,- говорить вона: “на честь тих святих, які служать опорою таїнства, що звершуєтсья над ними, тих святих, на тілах яких має бути принесена велика Жертва”; тому є вельми гідним особливим чином тут про них згадати.

Et omnium Sanctorum, “і всіх святих”. Нарешті, Свята Церква згадує всіх Святих разом, бо всі беруть участь у святій Месі.

Ut illis proficiat ad honorem, nobis autem ad salutem, ”аби була на честь їм, нам же на спасіння”. Таким чином, свята Жертва має подвійну дію: з одного боку, вона приносить славу Богові, Пресвятій Діві та святим; з іншого боку, вона приносить користь і нам; тож Церква вкладає нам в уста прохання про те, щоб Бог благоволив прийняти цю Жертву таким чином, щоб вона привела до цього подвійного ефекту. Слова ж, які завершують цю молитву, закликають святих, яких Церква згадує в цей день: Et illi pro nobis intercedere dignentur in coelis quorum memoriam agimus in terris. Per eumdem Christum Dominum nostrum: “і нехай нас удостоять свого заступництва на Небі ті, чию пам’ять ми споминаємо на землі. Через Христа, Господа нашого”, додаючи, як завжди, ім’я Христа.

Ця молитва, як і перша, отримала загальне поширення лише з часів святого Пія V. Вона написана не такою гарною латиною, як канон, створений в перші віки, чи молитва про благословення води.

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Ґеранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

Поки окаджують хор та вірних, священик приступає до омиття рук. Ця церемонія проходить саме зараз, оскільки священик щойно торкався кадила, а його дим та й залишає сліди на руках. В той же час, омиття рук розкриває тайну: воно виражає ту необхідність очищати себе все більше і більше, яку має священик, просуваючись у звершенні Святої Жертви. Подібно до того, як Господь наш омив ноги своїм апостолам перед тим, як встановити святу Євхаристію і вділити їм Святе Причастя, так і священик повинен очиститися. В амброзіанській літургії [Один з місцевих західних обрядів, який дожив до наших днів та практикується в Мілані та його околицях — прим пер] обряд миття рук відбувається під час канону Меси, перед освяченням; він виражає той же сенс, а саме потребу священика в очищенні; однак момент, який обрала для цього Римська Церква, завжди така мудра в своїх рішеннях, підібрано краще, ніж в амброзіанському чині [На всяк випадок нагадаємо читачу про необхідність критичного сприйняття такого роду тверджень — прим пер].

Для супроводу цієї дії, що показує, якою має бути чистота священика, Церква обрала псалом 25, який в монашому чині знаходиться в першому ноктурні недільної утрені [В монаших обрядах недільна утреня, розділена на три частини-ноктюрни, містить псалми 20-31, в яких мова йдеться чи про Христа чи від Його імені, часто згадуючи тему Страстей — прим пер]:
Judica me, Domine, quoniam ego in innocentia mea ingressus sum, “суди мене, Господи, бо я ходив в моїй непорочності”. У цьому псалмі говорить Господь Ісус; очевидно, що священик не може промовляти цих слів від свого імені. Тому свята Церква приписує тут читати лише половину цього псалма, починаючи зі слів Lavabo inter innocentes manus meas et circumdabo altare tuum, Domine: “я хочу омити мої руки, Господи, і уподібнитися до тих, хто знаходиться в стані невинності, аби бути гідним наблизитися до Твого вівтаря, почути Твої священні пісні та оповісти про Твої чудеса”. Ці слова ідеально підходять до обставин. Далі звернімо увагу на наступні слова пророка: Domine, dilexi decorem domus tuae et locum habitationis gloriae tuae: “Господи, я люблю красу Твого дому, місце, яке Ти зробив оселею Своєї слави”. Давид говорить тут про скинію, під тінню якої він бував щасливим, бо храму тоді ще не існувало: його збудував лише Соломон. Цей псалом читається до кінця, щоб дати священику час на те, щоб омити та обтерти руки. Цей вірш з початку псалма: Ego autem in innocentia mea ingressus sum: я увійшов в своїй непорочності, ще раз доводить, що цей псалом цілком звучить від імені Христа; священик отже, читає його від імені Господа, з Котрим він єднається у звершенні Жертви. У Месах за померлих і в період Страстей ми опускаємо Слава Отцю… в кінці псалму. Їх пропускають тоді ж, коли й псалом 42 на початку Меси.

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Ґеранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

Ми вже бачили, що вівтар уособлює Господа Ісуса; тому ми ставимося до нього з великою пошаною; інші частини церковної будівлі представляють членів містичного тіла, Головою якого є Господь, тобто вірних, об’єднанням яких є свята Церква, наречена Ісуса Христа. Ще піднімаючись до вівтаря, священик окадив його з усіх сторін, тим самим воздаючи почесті Господу нашому. Зараз ця церемонія має повторитися; як Східні царі-мудреці принесли до ніг Божественної Дитини три дари, про які згадує Євангеліє, так і священик знову запалює ладан на честь свого Пана та Царя.

Однак, перед кадінням вівтаря треба звершити ще одну церемонію. Хліб і вино, принесені священиком, вже були вилучені з числа буденних речей через сам цей акт приношення, так що, якщо священик помре в цей момент Меси, їх треба буде утилізувати разом з іншими освяченими речами [Оскільки речі, що отримали благословення, не гідно просто викидати посеред буденного сміття, їх утилізують спеціальним чином — прим пер]. Щоб засвідчити свою повагу до них, свята Церква приносить пахощі перед ними, як перед Самим Христом. Таке використання ароматних речовин в церемоніях Церкви почалося на Сході, де їх можна знайти у великій кількості. У наших холодних краях добути їх набагато складніше; але попри те свята Церква не хоче, щоб наші обряди були повністю позбавлені пахощів, і тому предписує використовувати хоча б ладан; подібним чином, при приготуванні святого Мира вона вимагає додавати в олію запашний бальзам. Саме після окадження хліба та вина, incensatio super oblata, “окадження дарів”, відбувається друге кадіння вівтаря. Але перед цим треба благословити ладан, і священик робить це, промовляючи наступну молитву:

Ангел з золотою кадильницею, описаний в Апокаліпсисі, не названий там на ім’я. Свята Церква тут закликає святого Михаїла, князя небесного воїнства. Деякі вважають, що тут сталася помилка, адже саме ангел Гавриїл знаходиться, згідно зі святим Лукою, праворуч від вівтаря, але Церква не звертає увагу на ці заперечення; Лука не каже, що ангел Гавриїл тримає в руці золоте кадило. Перше благословення кадила було менш урочистим, священик лише сказав: Ab illo benedicaris in cujus honore cremaberis, “Будь благословений Тим, на Чию честь горітимеш”. Тут також згадуються ангели, оскільки пахощів означають не що інше, як молитви святих, які ангели заносять до Бога, як говорить святий Йоанн у своєму Апокаліпсисі (8, 4): “І піднісся дим тиміяму з молитвами святих, від руки ангела, перед Богом”: Et ascendit fumus incensorum de orationibus sanctorum de manu Angeli coram Deo.

Священик кадить хліб і вино так, щоб аромат пахощів охоплював всі приношення; при цьому він промовляє наступні слова:

Ця молитва, з одного боку виражає шану Богові, а з іншого — є нашим побажанням самим собі. Священик розподіляє ці слова між різними рухами, які він робить під час кадіння згідно рубрик [Тобто згідно вказівок богослужбових книг — прим пер].

Під час першого кадіння вівтаря священик не промовляв жодної молитви; але в нинішній момент Свята Церква зобов’язує його читати частину псалму 140, яку вона обрала здебільшого через перші слова, які вона вкладає в уста священика: Dirigatur, Domine, oratio mea sicut incensum in conspectu tuo, “нехай піднесеться молитва моя, Господи, мов кадило перед Тобою”. Церква так робить, обираючи доречні до ситуації слова чи то з псалмів, чи то з Євангелія та послань апостолів.

Священик починає кадіння з розп’яття або з Пресвятого Таїнства, якщо Меса проходить під час Його виставлення; потім він схиляється перед Хрестом, або преклоняє коліно, якщо на вівтарі знаходиться Пресвяте Таїнство [В тому числі, в дарохранительниці — прим пер]; потім, якщо на вівтар виставлено реліквії святих, він окаджує їх двома колиханнями кадила, спочатку на стороні Євангелія, потім на боці Послання [Тобто, відповідно ліворуч та праворуч від центру вівтаря — прим пер], після цього він кадить вівтар з усіх сторін. В решті деталей це кадіння не відрізняється ні від першого, ні від того, яке відбувається на богослужіннях вечірні та ранкових похвал [Про ці богослужіння детальніше в примітках в частині про колекту – прим пер].

Після кадіння вівтаря священик передає кадило диякону, висловлюючи як йому, так і собі, побажання:

Диякон, отримуючи кадило, цілує руку священика, а потім верхню частину ланцюгів; він робить ці цілування в зворотньому порядку, коли передає кадило священику [Це стосується не лише кадила, а й більшості інших предметів, що вживаються в літургії. На даний час цілування руки не є обов’язковим, але попри те його здебільшого не пропускають. В чині 1970 року його скасовано — прим пер]. Цей звичай прийшов до нас зі Сходу і, будучи знаком пошани та поваги, зберігся в літургії досі. Потім диякон окаджує священика, який в цей час стоїть боком до вівтаря; якщо виставлено Пресвяте Таїнство, як, наприклад, на Месі на завершення Сорокагодинної молитви [Мова йде про звичай виставляти Пресвяті Дари для поклоніння впродовж сорока годин поспіль. Ця молитовна практика починається та завершується Месами, які служаться при виставлених Дарах — прим пер], священик спускається з вівтаря і звертається обличчям до людей, щоб прийняти кадіння від диякона, який теж переміщається для цього. Потім окаджуються присутні в хорі [Мова йде не про співців, а про частину церкви, в якій знаходиться вівтар та присутні служителі, міністранти та, можливо, прелати — прим пер], починаючи з єпископа, якщо він присутній, та прелатів, якщо вони є тут, за ними кадять священиків та кліриків, а потім всіх присутніх вірних, тим показуючи, що вони утворюють єдине тіло, Головою якого є Ісус Христос. Усі, єпископи, священики та вірні повинні встати, коли їх кадять, один лише Папа Римський при цьому не піднімається.

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Ґеранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.