Священик по завершенні псалма повертається до середини вівтаря і там, склавши руки та злегка нахилившись, каже:

Ця молитва містить важливі слова. Тут ми говоримо про приношення:
Suscipe hanc oblationem, “Прийми це приношення”. Священик вимовляє слова про щойно принесені в дар хліб та вино; однак не цей хліб і не це вино він має тут на увазі. Так, це вірно, що ці предмети були освячені і благословлені та через це вимагають шанобливого поводження з ними; але приношення, яке тут представляється Божественній Величності, не може обмежуватися самою лише матеріальною жертвою, на кшталт тих, які приносили за Старого Завіту; тому думка священика випереджає події: він представляє тут дар того великого Жертвоприношення, яке має здійснитися незабаром.

І це приношення, Свята Трійце, ми пропонуємо Тобі на спомин про Страсть, Воскресіння та Вознесіння Ісуса Христа, Господа нашого. Ми відмічаємо тут три речі, без яких наше розуміння Господа не матиме повноти. Спочатку Він страждав, але не обмежився лише цим – Він помер: ці дві речі разом і є Його Страстю; але і це не все: Господь воскрес. Смерть, покарання за гріх – це свого роду перемога диявола над людиною, і для Господа нашого було б поразкою, якби Він помер, не воскреснувши потому. Але Він не лише воскрес, Він зійшов на Небеса в Своєму славному й урочистому Вознесінні. Господь не міг залишитися на землі: допоки Він не відкрив Небо, ввівши туди свою людську природу, воно залишалося закритим для людини. Тому-то ми не могли б бути спасенні, якби Господь наш не вознісся на Небо після Своєї Страсті, яку перетерпів за нас; недостатньо було б навіть того, що Він воскрес з мертвих, будучи, як сказав святий Павло, “первородженим з мертвих”. Отож, знаймо, що Господь страждав та воскрес, але спасіння людини не могло бути звершене повністю, якби Він лишився в цьому земному вигнанні; до Страсті та Воскресіння треба було обов’язково долучити Вознесіння. В цьому й має полягати наша віра, бо на цьому ґрунтується наше спасіння, а саме в цих трьох речах: Страсті, Воскресінні та Вознесінні. Свята Церква добре розуміє, що ці три речі необхідні для довершеного розуміння Господа нашого, і що в них полягає вся наша віра, тому вона хоче, щоб ми відкрито виражали це під час приношення святої Жертви.

Et in honorem beatae Mariae semper virginis. “і на честь блаженої Приснодіви Марії”. Немає жодної Меси, яка не приносилася би в тому числі на славу Пресвятої Богородиці, Якій немає рівних. Таким чином, ми спочатку згадуємо Господа Ісуса, потім Пресвяту Діву, ангелів та святих. Ангели є вищими за нас за своєю духовною природою; але Пресвята Богородиця, хоч і є людиною, стоїть і над ними, бо Вона, знову ж таки, не має Собі рівних, Вона – шедевр серед Божих творінь; і свята Церква відповідним чином вшановує її під час святої Жертви, дбаючи про те, щоб віддавати Їй гідну шану.

Et beati Joannis Baptistae, “і блаженого Йоана Хрестителя”. Свята Церква має особливу пошану до святого Йоана Хрестителя; вона вже згадувала його у сповіді перед Месою; в цьому місці вона теж з радістю шанує Господнього Предтечу.

Et sanctorum apostolorum Petri Pauli, ”і святих апостолів Петра і Павла”: є гідним прославляти цих двох великих апостолів, які спільно працювали над заснуванням Святої Римської Церкви.

Et istorum, “і цих”. Цей вираз неодноразово викликав труднощі дослідників; виникає питання, кого ми маємо на увазі в цих словах. Одні казали, що так ми споминаємо святого дня, але в цьому випадку треба було б казати istius, “цього”, а не istorum, “цих”; більш того, Меси за померлих не вписуються в цю гіпотезу; очевидно, намір святої Церкви відносно цих слів є іншим, ніж представляє це припущення. Вона, звичайно ж, хоче згадати про святих, які перебувають тут, тобто мощі яких вкладено в вівтар. Ось чому при освяченні вівтаря в нього завжди треба вкладати мощі кількох святих; одного святого не вистачить: це не дозволить святій Церкві сказати тут istorum, “цих”. “Так”,- говорить вона: “на честь тих святих, які служать опорою таїнства, що звершуєтсья над ними, тих святих, на тілах яких має бути принесена велика Жертва”; тому є вельми гідним особливим чином тут про них згадати.

Et omnium Sanctorum, “і всіх святих”. Нарешті, Свята Церква згадує всіх Святих разом, бо всі беруть участь у святій Месі.

Ut illis proficiat ad honorem, nobis autem ad salutem, ”аби була на честь їм, нам же на спасіння”. Таким чином, свята Жертва має подвійну дію: з одного боку, вона приносить славу Богові, Пресвятій Діві та святим; з іншого боку, вона приносить користь і нам; тож Церква вкладає нам в уста прохання про те, щоб Бог благоволив прийняти цю Жертву таким чином, щоб вона привела до цього подвійного ефекту. Слова ж, які завершують цю молитву, закликають святих, яких Церква згадує в цей день: Et illi pro nobis intercedere dignentur in coelis quorum memoriam agimus in terris. Per eumdem Christum Dominum nostrum: “і нехай нас удостоять свого заступництва на Небі ті, чию пам’ять ми споминаємо на землі. Через Христа, Господа нашого”, додаючи, як завжди, ім’я Христа.

Ця молитва, як і перша, отримала загальне поширення лише з часів святого Пія V. Вона написана не такою гарною латиною, як канон, створений в перші віки, чи молитва про благословення води.

---

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

---

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Ґеранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.