Слова молитви

В традиційному римському чині Піст розділяється на два етапи: перші чотири з половиною тижні це власне Піст, з наголосом на покаянні, а останні два тижні відомі як період Страсті, і вже більше звертають нашу увагу на муку Господа нашого. Тому, власне, замість п’ятої неділі Посту ми відзначаємо першу неділю Страсті.

Цей період має свої особливості як в богослужінні, так і в благочестивих практиках. Чисто богослужбові моменти помітні здебільшого священикам та тим, хто молиться Бревіарій: зникають більшість “Слава Отцю…” (в Бревіарії це особливо помітна зміна, оскільки ця модифікація проявляєтсья в респонсоріях більшості канонічних годин; на Месі ж це зачіпає лише молитву перед вівтарем та псалом на омиття рук), а на Месі ми вже не читаємо псалом 42, що говорить про радість. Увага ж звичайних католиків не омине те, що в церквах зникають всі зображення: їх або закривають, або прибирають, або завішують.

Цього року ми якось радикально підійшли до цих пісних практик, закриваючи не лише священні зображення, але й самі церкви. Що ж, цілком в дусі періоду, хоча мало лишається надії, що до Великодня ситуація зміниться.

Меса цієї неділі, як і багато інших текстів цього літургійного періоду, відсилає нас до молитви Ісуса, яка найбільше проявилася в Гефсиманії: Спаситель знає про те, що Його віддадуть на смерть, і молиться про визволення. Але, з іншого боку, це деколи й наші слова, в проханні про визволення від спокус, від демонів, які їх несуть, та й від злих людей теж.

Тексти Меси та їх переклад

Далі йде технічна частина: нотатки про переклад.

Попри те, що з молитов перед вівтарем псалом 42 зникає, його цитує інтроїт Меси цієї неділі:

Звернімо увагу, що тут вже не співається “Слава Отцю”.

Переклад я взяв з о. Турконяка, і трохи підкоригував, аби він краще відповідав латинському тексту інтроїту.

Градуал і тракт

Градуал тут незвично взято з двох різних псалмів:

Я взяв переклади Хоменка і Турконяка та трохи змішав. Загалом стараюся так не робити, але інколи це виглядає найбільш оптимальним варіантом.

Тракт тут складає половину псалма 128.

Оферторій

Спів на принесення дарів взято з псалма 110 та різних частин найдовшого псалма 118.

Переклад я взяв у Хоменка, змінивши перше слово, бо не знаю, наскільки доречно це його “визнаватимуся”. Мені це слово не дуже подобається, бо воно не передає двозначності латинського та слов’янського слів, яке означає “прославляти” (так подає Хоменко), але дуже схоже на “сповідатися”. Власне, “прославляти” мені теж не дуже подобається через відсутність цього другого розуміння, але нічого кращого в голову не приходить.

Спів на Причастя

Тут досить стисло передано вміст віршів 24-25 з 11 глави 1 послання до Коринтян.

Memento, Domine, famulorum famularumque tuarum N et N . “Пом’яни, Господи, твоїх слуг та слугинь Н та Н”. І священик, з’єднавши руки, мовчки згадує тих, за кого хоче принести особливу молитву. Отже, він спочатку помолився за Святу Церкву вцілому, за Папу Римського, місцевого єпископа та за всіх правовірних католиків, тобто за тих, хто перебуває у вірі Святої Церкви. Святе Жертвоприношення Меси, плоди якого незліченні, має особливу дію щодо тих, кого згадують в цій молитві; саме тому священикові дозволено згадати тут тих, за кого він бажає попросити Бога. Звичай показує нам, що в усі часи священик міг окремо молитися за конкретних людей, так що вони отримують плоди Святої Жертви, й це ніяк не впливає на основний намір, в якому служиться Меса.

Знову простягаючи руки, священик продовжує свою молитву й каже: Et omnium circumstantium, quorum tibi fides cognita est et nota devotio. “І за всіх присутніх, чия віра Тобі відома, та відданість знана”. Священик молиться за всіх присутніх, за всіх, хто стоїть навколо нього [Буквальне значення латинського слова circumstantium — прим пер], оскільки їх віра змусила їх покинути всі інші справи, аби зібратися навколо вівтаря, беручи таким чином особливу участь у Жертвоприношенні та його плодах. Ось чому варто якомога частіше ходити на Месу. При цьому треба бути присутнім на ній з вірою та відданістю, як сам священик каже: quorum tibi fides cognita est and nota devotio, “чия віра Тобі відома, а відданість знана”. Зрозуміло, що священик не може сказати це Богові про тих християн, які перебувають у церкві, ніби й не в церкві, не піклуючись анітрохи про те, що відбувається на вівтарі, й які зайняті лише тим, щоб більш-менш благопристойно відволікатися від Меси, якщо вже на неї прийшли.

Ті ж, хто не в змозі прийти до св. Меси, беруть участь у ній, єднаючись з нею духовно та бажаючи бути присутнім на ній з вірою та відданістю. В такій ситуації, як би далеко вони не перебували від місця, де служиться Меса, вони теж отримують від плодів Жертви. Таким чином, священик, піднімаючись до вівтаря, не повинен сприймати Месу як щось особисте лише для нього. Під час цього Святого Жертвоприношення він тримає всю Церкву в своїх руках, і молиться з простягнутими руками, як Сам Господь, коли Він приносив Свою Жертву за всіх людей.

Священик наполягає на молитві за згаданих ним людей, говорячи Богові, що він приносить жертву за них: pro quibus tibi offerimus, veil tibi offerunt hoc sacrificium laudis, “за яких ми Тобі приносимо, або вони Тобі приносять, цю жертву хвали”. Свята Церква використовує тут термін “жертва хвали” (більш доречний для богослужінь бревіарію), оскільки Свята Меса — є в тому числі прославленням і приношенням хвали Богові. Це також вираз, який досить часто зустрічається в Біблії.

За кого приноситься ця Жертва? Священик, все ще говорячи про тих, кого він згадував, продовжує: pro se, suisque omnibus, pro redemptione animarum suarum, pro spe salutis et incolumitatis suae, “за себе й за своїх близьких, за відкуплення їх душ, заради надії на спасіння та здоров’я”. Тож Жертва охоплює всіх та поширюється на все. В цьому перерахуванні душа займає перше місце: ми тут зустрічаємо прохання (pro redemptione animarum suarum), яке так часто можна побачити в хартіях на заснування церков та монастирів у Середні Віки. Далі Церква згадує про тіло: вона просить Бога тримати його здоровим та неушкодженим [Латинські слова “salus” та “incolumitas” вживаються як відносно душі (“спасіння” та “порятунок” відповідно, як подає офіційний переклад Римського Месалу), так і відносно тіла (“здоров’я” та “безпека” відповідно). Очевидно, дом Геранже в своєму коментарі бачить ці слова в другому сенсі — прим пер]. Священик закінчує цю молитву, представляючи живому Богові прохання вірних, говорячи: tibique reddunt vota sua aeterno Deo vivo і vero, “і возносять свої молитви до Тебе, вічного Бога, живого й істинного”.

Священик не може молитися тут ні за невіруючих, ні за юдеїв, ані за єретиків, оскільки вони відлучені фактом своєї єресі і, отже, виключені зі святої католицької Церкви [Це питання дискусійне. Так, о. Адріан Фортеск’ю в англомовній Католицькій Енциклопедії подає протилежну думку, говорячи, що оскільки священик складає руки, це його приватна молитва, і він може згадувати кого хоче, навіть якщо вони поза Церквою. При цьому він зазначає відсутність консенсусу та приписів з цього приводу — прим пер]. Він також не молиться за відлучених від Церкви, навіть якщо вони не єретики: вимовити їх імена під час Святої Жертви було би блюзнірством. Ми можемо молитися за них приватно, але не в публічній церковній молитві. Вони знаходяться поза Святою Месою, оскільки знаходяться поза Святою Церквою; тому згадувати про них тут є неможливим.

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Ґеранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

Цього разу лише технічні нотатки про переклад.

Колекта:

Я, як правило, перекладаю quǽsumus як “просимо (Тебе)”, але тут мені здалося, що це трохи не відповідає загальному тону. Слово humilium це не лише “смиренних” в звичному нам “церковному” сенсі, воно включає в себе і більш загальне “незначних, неважливих”. Я вибрав такий варіант, бо, в принципі, слов’янське слово “смиренних” теж має подібні відтінки, так що уважний читач їх побачить.

Тракт цієї неділі – один з прикладів, коли він використовує майже весь псалом. Щоправда, 122 псалом невеликий, і це не так помітно, як в першу неділю Посту:

Оферторій тут взято з 9-12 віршів псалма 18, при чому досить вибірково:

Я трохи підредагував тут о. Турконяка, аби вживати ту ж лексику, що й переклад нового чину.

Секрета:

Слово mens інколи перекладають як “душа”, що логічно в даному контексті. Я вже взяв собі за звичай подавати його як “розум”, то так і продовжую, слідуючи іншим перекладам, втч слов’янському (хоча я не впевнений, що він завжди дотримується такої політики), але не без винятків.
Крім того, іншими мовами існують сталі вирази, якими передають це sacrifícium celebrándum. Оскільки українською мовою почали говорити про латинське богослужіння вже після реформи 60х років, яка максимально уникає такого роду фраз, мені доводиться починати з нуля. Ніби зрозумілий вираз підібрав, ні?

Запричасна молитва

A reátibus absólve одразу переносить нас в контекст судового засідання, де ми просимо, щоб з нас зняли звинувачення. Але ми, очевидно, не в суді, а в церкві, тому доречніше сказати “прости гріхи”. Я зупинився на варіанті, який можна (ну добре, з натяжкою) застосувати в обох випадках і, що важливіше, зберегти тут структуру молитви, де слово “звільни” стосується як “провин”, так і “загроз”.

Решта текстів, як завжди, доступні на Телеграм-каналі Una voce Ucraina.

Класичний чин дозволяє використовувати в одній Месі декілька наборів молитов (колекта, молитва над дарами, молитва після причастя). Так, в актуальному нині чині Йоанна ХХІІІ дозволяється до трьох таких наборів на одну Месу.

Під час особливих ситуацій в житті спільноти вірних, вони як частина Церкви цілком можуть висловити своє прохання чи вдячність під час молитов Меси — тому на ці нагоди існують спеціальні набори молитов. В ряд таких ситуацій входять голод, війна, епідемія, засуха тощо, а також особливі молитви додають під час Конклаву чи в річниці інтронізації Папи чи місцевого єпископа. І якщо річниці інтронізацій — це просто фактичні дати, то для того, щоб додати чи відмінити набір молитов про спеціальну потребу, потрібно розпорядження Ординарія (очевидно, щоб не поширювати завчасно паніку).

Певне, найкраще підходить до нинішньої нагоди набір з Меси під час мору (вотивна Меса 23: tempore mortalitatis).

колекта

секрета

запричасна

Ще до ситуації, певне, підійдуть додаткові набори молитов 12 “На будь-яку потребу” та 13 “В будь-якій біді”. Щоправда, під час Посту додавати довільні набори молитов можна лише в деякі будні, не говорячи вже про те, що де ж то шукати Ординарія, який знає про таку можливість (в екстраординарній-то формі) та видасть про це розпорядження?

Піст це духовна боротьба, в якій нам потрібна допомога Бога, – ніби натякає нам Меса цього дня, багаторазово звертаючись до псалма 90. Цитуючи його так, як Меса не цитує майже ніякий інший текст. Сьогодні ми не лише майже повністю співаємо цей псалом на вишукану мелодію, але й кілька раз цитуємо деякі його фрагменти.

Меса бере тут псалом в старолатинському перекладі (Vetus Latina). Його текст не співпадає ні з традиційним бревіарієм, ні з Біблією-Вульгатою, ні, тим більше, з виданнями та перекладами ХХ ст, які часто надавали перевагу масоретській інтерпретації над християнською. Старолатинський текст це переклад з Суптуагінти. Тому в перекладі Меси я за основу взяв текст о. Турконяка та підкоригував деякі слова, щоб він краще відповідав тексту псалма як його подано в Месі.

Колекта

Тут досить часте слово familia, яке означає не стільки нуклеарну родину, скільки загалом всіх родичів, що підпадають під відповідальність голови сімейства.

Ще мені довелося трохи переставити частини речення, аби воно не звучало дивно. В оригіналі ми просимо про те, щоб спершу отримати плід нашого пісного утримання, а потім, за допомогою добрих справ, жити згідно з цим плодом, слідувати йому, розкрити його повністю – те, що я передав більш скромним “осягнути”. Тобто, тут виражена досить очевидна ідея: піст колись закінчиться, і треба, Deo volente, прожити його так, щоб винести його плоди в інші літургійні періоди.

Секрета

Очевидний меседж: ми здатні стриматися від такої нейтральної, а то й корисної приємності, як їжа, а от обмежити гріхи, особливо якщо вони приносять задоволення, важче. Тому ми просимо Бога допомогти в цьому.

Латиною є декілька термінів для жертвоприношення, й immolare – це вбивати жертвенну тварину (чи людину. чи, якщо вже уточнювати, Особу, яка є Богом і Людиною). Жертва Меси – це ж про Христа на Хресті, а не про портрет Сковороди в кошику. В цьому контексті цікаво та трохи моторошно, що ми в цій молитві проводимо паралель між Жертвою Меси та нашими зреченнями.
З іншого боку, деякі автори бачать зв’язок між цією молитвою та проповіддю св. Григорія Великого, в якій він називає Піст жертвою-десятиною, яку ми приносимо Богові (в його час Піст дійсно мав 36 днів, і починався в першу неділю Посту), так що “жертва початку Чотиридесятниці” в такій інтерпретації полягає власне в обмеженні плотських страв, про яке згадує молитва.

До речі, noxiis voluptátibus (“гріховних задоволень”) можна було б перекласти як guilty pleasures. Але, все ж, навряд автори цієї молитви з глибин віків застерігають нас саме від зловживання соцмережами та низькопробними серіалами.

Запричасна молитва

Ця молитва, яка завершує Месу дня, відсилає нас до богослужінь дня Пасхи, де одним з центральних текстів є 1 Кор 5, 7-8, що згадує про очищення від старої закваски.

Всі власні тексти цієї Меси, як і місця та дати богослужінь за класичними латинськими чинами в Україні шукайте на https://t.me/uvucraina.

Традиційний римський бревіарій до 1911 року використовував текст 90 псалма в повечір’ї (комплета, conpletorium) кожного дня, і таке його розташування досі актуальне у бенедиктинців, які живуть за Уставом, та у картезіанців. Тому це текст, який багато хто гарно знав, і зараз знає напам’ять. Старолатинський текст псалма, який використовується в Месі, не співпадає з бревіарієм в деяких місцях. Це створює досить дивне враження того, що щось не так, коли слухаєш тракт під час Меси (і намагаєшся підспівувати). Це, в якомусь сенсі, рекурентна тема пісного богослужіння в традиційному чині – з підходом до Пасхи воно набуває все більш і більш архаїчних рис, посилюючи це враження того, що ніби все добре, але щось не так. Це найяскравіше проявляється в богослужінні Тридіуму, коли це “щось не так” пасує до загального контексту спогаду про Страсті Христа.

Закінчивши читати Санктус, священик простягає й піднімає руки, зводячи очі до неба, і одразу ж з’єднує руки та опускає очі. Потім, глибоко схилившись, склавши руки та спираючись на вівтар, він каже: Te igitur, clementissime Pater, “Тебе, отже, всеблагий Отче”.

Слова, Te igitur, “Тебе, отже”, поєднують цю молитву з попередніми, цим підкреслюючи, що думка священика весь час спрямована лише на Жертву. Він ніби говорить Богові (всі молитви Канону звертаються до Отця, як помітно з перших же слів): “Отож тепер, коли я з Тобою, коли вірні довірили мені свої молитви, ми всі разом молимося в Ім’я божественної Жертви [Тобто, в Ім’я Ісуса Христа, Котрий приноситься в жертву як на Голгофі, так і на Месі — прим пер]; потім він цілує вівтар, аби ще виразніше висловити цим своє прохання, і продовжує:

uti acceptta habeas et benedicas, “щоб Ти прийняв і благословив”. Після цього священик з’єднує руки, готуючись тричі зробити знак Хреста над принесеними дарами [В чині 1970 року в цьому місці є лише один знак Хреста — прим пер], кажучи:

haec dona, haec munera, haec sancta sacrificia illibata, “ці дари, ці приношення, ці святі непорочні жертви” — “Воістину чисті ці хліб та вино, що ми приносимо Тобі; тому-то благоволи благословити їх та прийняти; благослови їх, але не як зовнішні ознаки хліба й вина, а як Тіло й Кров Сина Твого, на Які вони будуть змінені”. Священик зображає знак Хреста над хлібом і вином в тому числі для того, аби показати, що тут йдеться саме про Ісуса.

Знову простягаючи руки, він продовжує: in primis quae tibi offerimus pro Ecclesia tua sancta catholica, ”які ми приносимо Тобі насамперед за Твою святу Католицьку Церкву”. Перша, кого ми згадуємо під час Меси — це Свята Церква, адже у Бога немає нічого дорожчого за неї; ми гарантовано розчулимо Його, згадуючи про Святу Церкву.
Quam pacificare, custodire, adunare et regere digneris toto orbe terrarum, “яку благоволи обдарувати миром, охороняти, єднати і керувати нею по всій землі”. Слово adunare показує нам тут намір Божий; Він хоче, щоб його Церква була Єдиною, як Сам Він зазначає у Святому Письмі: “одна ж єдина моя голубка” (Пісня Пісень 6, 9). Розділяючи цей намір, ми просимо Його зберегти її Єдиною, аби ніщо не розірвало цільнотканого хітону Христа [Це типове в християнській літературі порівняння одежі Ісуса, за яку воїни кидали жереб перед Розп’яттям, аби її не рвати, та Церкви, яка є неподільною — прим пер]. Подібно як в Молитві Господній [“Отче наш” – прим пер] Господь навчає нас просити спершу “нехай святиться Ім’я Твоє”, навчаючи нас, що Бог та Його слава мають бути на першому місці; так само й тут Його слава виноситься на перший план, відносно Його Церкви: in primis — “насамперед”. І ми просимо для неї миру, ми просимо її оберігати, а також аби вона була Єдиною, і щоб нею добре керували по всій землі.

Потім священик додає:
Una cum famulo tuo Papa nostro N. et Antistite nostro N, et omnibus orthodoxis, atque catholiae et apostolicae fidei cultoribus, “разом із Твоїм слугою нашим Папою Н. і нашим єпископом Н. а також з усіма правовірними та сповідниками католицької й апостольської віри”. Таким чином, немає Меси, яка б не приносила користі всій Церкві в її повноті; кожен з її членів бере в ній участь, про що з піклуванням уточнює ця молитва. Спочатку називається на ім’я вікарій Ісуса Христа на землі; і під звучання його імені ми трохи схиляємо голови, вшановуючи цим Ісуса Христа через пошану до його вікарія [В чині 1970 року цього не вимагається — прим пер]. Якби Святий Престол був вакантним, ми пропускали б цю згадку про нього. Коли ж Месу служить Папа, він замінює слова, що знаходяться в месалі, цими: Et me indigno servo tuo, “і зі мною, недостойним Твоїм слугою”. Так само робить і єпископ, коли мова йде про нього: після Папи Римського месал згадує єпископа тої дієцезії, де правиться служба, аби в кожному місці Церква була представлена в усій повноті. У Римі про єпископа не згадують окремо, оскільки Папа є єпископом Риму. Аби згадати про кожного з її членів без винятку, свята Церква говорить тут про всіх вірних, вживаючи слово cultoribus, тобто всіх, хто віддано дотримується віри святої Церкви: треба тривати в цій вірі, аби бути зарахованим до тих, про кого згадує тут свята Церква; треба бути правовірним, як вона з піклуванням уточнює, кажучи omnibus orthodoxis, “всіх правовірних”, тобто право мислити й сповідувати католицьку віру — віру, яка дісталася нам від апостолів. Свята Церква, наполягаючи на словах: omnibus orthodoxis atque catholicae et apostolicae fidei cultoribus, показує, що в цій молитві вона не згадує тих, хто не має віри, хто не є ані правомислячим, ні правовірним, хто не дотримається віри, переданої апостолами.

Звертаючи увагу на слова, які тут вживає Церква, ми усвідомлюємо, наскільки далеко Свята Меса стоїть від приватних молитовних практик. Тому-то їй треба надавати перевагу та узгоджуватися з її намірами. Таким чином, свята Церква дарує своїм членам участь у великій Жертві; так, якби Меси раптом перестали служити, ми б швидко впали в стан розпущеності, в якому жили народи, заплямовані язичництвом. В цьому полягатиме справа Антихриста: він вживатиме всіх засобів, аби завадити служінню святої Меси, щоб цю велику противагу було знищено, і щоб Бог поклав край творінню, яке не матиме більше причин для існування. Ми легко можемо усвідомити це, споглядаючи за згасанням єдності суспільства після появи протестантизму [Більшість течій протестантизму не мають Меси взагалі, хоча мають церемонії, подібні за формою, в які вкладають інший зміст; або взагалі богохульствують, називаючи Месу ідолопоклонством — прим пер]. Почалися соціальні війни, що принесли спустошення, і це лише тому, що стали рідшими жертвоприношення Меси. Це початок того, що станеться, коли диявол та його звільнені послідовники нестимуть неприємності та спустошення по всій землі, як попереджає пророк Даниїл. Не даючи відбуватися висвяченням, аби священики врешті вимерли, диявол зможе запобігти служінням Меси, і тоді настануть дні нещастя.

Немає нічого дивного в тому, що Свята Меса є для Бога подією так само, як і для нас; ця подія безпосередньо служить Його прославленню. Він не може не чути голос Тої Крові, що промовляє в тисячі разів голосніше за Авелеву [Пор. Мф 23, 35 та Бут. 4, 10 — прим пер]; Він просто вимушений звернути особливу увагу, не лише тому, що від цього залежить Його слава, а й тому, що Сам Його Син, вічне Слово, Ісус Христос, приносить Себе як Жертву і молить свого Отця за нас.

Тому в Святій Євхаристії ми маємо звернути особливу увагу на три аспекти: перш за все, це Жертвоприношення, яке дарує славу Богові [Про те, що автор тут розуміє під славою, див. частину про гімн Слава во вишніх, на слова “бо велика слава Твоя” — прим пер], по-друге, це Таїнство, яке живить наші душі, і нарешті, по-третє, це володіння Господом нашим, завдяки якому ми можемо воздати Йому поклоніння, що є втіхою в нашому засланні. Саме лише володіння Господом, яке полегшує нам поклоніння Йому, менше, ніж Таїнство Єврахистії чи акт Причастя; а Причастя менше, ніж Меса, оскільки воно охоплює лише нас самих; але в поєднанні цих трьох речей досягається довершеність, і реалізується все те, чого хотів Господь наш у встановленні Євхаристії. Без сумніву, якби нам було дано лише поклонятися Господу, присутньому серед нас в Пресвятих Дарах, це само по собі було б багато, але в Причасті нам дано нам набагато більше; однак, Жертва несказанно вивищується над першими двома даруваннями. Дійсно, в Жертвоприношенні Меси ми можемо діяти на самого Бога, і Він не зможе бути байдужим до цього, бо це загрожувало б Його славі [Знову-таки, про те, що тут розуміється під славою, див. частину про гімн Слава во вишніх, на слова “бо велика слава Твоя” — прим пер]. І оскільки Бог робить усе задля Своєї слави, Він звертає увагу на святе Жертвоприношення Меси і дарує нам те, що ми так чи інакше просимо в Нього. Отже, жодна Меса не служиться без виконання чотирьох цілей цієї великої Жертви: поклоніння, подяки, покаяння та прохання; бо Бог зобов’язав Себе.

Коли наш Господь, навчаючи нас молитися, сказав: “Нехай святиться Ім’я Твоє”, це вже немало, бо це прохання служить на Божу славу; але в Святій Месі ми маємо набагато більше: ми можемо сказати Богові, що він не може не зглянутися на Жертвоприношення, бо Сам Ісус Христос приносить себе в Жертву; що Він не може не вислухати, бо молиться Сам Ісус Христос.

В давні часи після імені єпископа в Каноні поміщали ім’я короля: et Rege nostro N, “й короля нашого Н” [Або “Imperatore nostro N.” — прим пер]. Тепер, після видання месалу св. Пія V, яким ми користуємося, ми пропускаємо його. Св. Пій V прийняв це рішення через різницю віросповідання між світськими правителями після виникнення протестантизму. Аби поміщати тут згадку про правителя, потрібен спеціальний дозвіл від Риму. Так, Іспанія за короля Филипа І попросила й отримала його. У Франції ж парламенти Тулузи та Парижа заборонили друкувати месал святого Пія V, шоковані тим, що там не згадується король. Але в 1855 р. Наполеон III попросив у Папи дозвіл на вживання його імені в Каноні Меси, і його було надано.

Перша й друга молитви Канону Меси не мають ані закінчення, ані відповіді “амінь”.

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Ґеранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

Перша літера першої молитви канону — Т, подібна до давньоєврейської букви Тав, яка має форму хреста. Жоден інший знак не пасував би краще до початку цієї великої молитви, в якій поновлюється Голгофське Жертвоприношення. Тож, коли ми почали створювати дивовижні сакраментарії, прикрашені різноманітними буквицями та малюнками, багато уваги було приділено цій букві Тав, і виникла прекрасна ідея: на хресті, який вона являє собою, розмістити образ Христа. Потроху зображення збільшувалося, аж поки не стало представляти цілу сцену розп’яття; цей малюнок, яким би великим він не був, послужив першою буквою для Молитви Te igitur. І, врешті, було вирішено, що це зображення є достатньо важливим, щоб виділити йому окрему сторінку — і так і сталося. Сьогодні вже не видають повних месалів, які б не містили образа Христа на Хресті, поміщеного на аркуші, що прилягає до початку Канону [Тобто, розворот виглядає так: на аркуші ліворуч поміщено Розп’яття, а на аркуші праворуч починається Канон — прим пер]. Цей звичай народився з простого оздоблення буквиці.

Ми можемо знайти свідчення важливості букви Тав зі згадок про неї ще в Старому Завіті; так, пророк Єзекиїл говорить про обраних, що на чолах тих, кого Господь благоволив уберегти, жертвенною кров’ю має бути позначено знак Тав, і тоді їх буде помилувано (Єз. 9, 4.6) [В залежності від перекладу, цей уривок може мати відмінності, особливо враховуючи, що “тав” давньоєврейською означає “знак”. Дом Геранже тут посилається на текст Вульгати, а також на його ранньохристиянські інтерпретації — прим пер]. Це пояснюється тим, що ми були спасені Хрестом Ісуса Христа, який мав форму букви Тав.

Під час Таїнства миропомазання єпископ також наносить на чоло вірних знак Тав святою олією.

Хрест нашого Господа мав форму букв Тав чи Т. Згори було прибито додатковий фрагмент дерева, аби повісити на ньому таблицю з надписанням “провини”, і який доповнює зображення Хреста, як ми маємо його сьогодні. Так, святий Йоан повідомляє, що причину страти Господа нашого було поміщено на Хресті: “Пилат же звелів написати напис і на хресті його примістити” (Ів. 19, 19).

Візьмімо, отже, до уваги важливість літери, з якої починається велична молитва Канону.

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Ґеранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

[Дозволю собі невеличку передмову до наступних десятка розділів, присвячених Римському канону. Ця група молитов та жестів складає важливий спадок Церкви: на Канон існує більше коментарів, ніж на деякі біблійні тексти, і повага до нього завжди була такою, що його форма лишалася незмінною з найдавніших часів по всьому Християнському Заходу (за винятками рідкісних випадків додавання – але ніколи не прибирання! – імен святих, а також невеликих варіацій в жестах).
В чині 1970 року крім нього дозволяється використовувати інші євхаристійні молитви, складені спеціально для нового чину. Очевидно, що при можливості вибору, з усіх цих молитов частіше за все використовують найкоротшу – прим пер]

Вже завершено префацію та лунає Санктус, і священик входить в хмару [Алюзія на Мойсея на Синаї — прим пер]. Ми вже не почуємо його голосу, аж поки не скінчиться ця велична молитва. Її назва — Canon Missae, тобто Правило Меси, оскільки ця частина є, власне, тим, в чому полягає Меса: це те, що ми можемо назвати самою суттю Меси. Канон закінчується з початком Господньої молитви, і священик, подібно до того, як він завершував молитву оферторію вголос [Мова йде про Секрету, яка читається пошепки, крім закінчення — прим пер], так само завершить і Канон, виголошуючи: Per omnia saecula saeculorum, “на всі віки віків”; вірні у відповідь скажуть “Амінь”, тобто “ми схвалюємо все сказане й зроблене тобою, бо ми, як і ти, мали намір привести Господа посеред нас, ми визнаємо свою участь в твоїх діях”. Священик, отже, вимовляє величну молитву Канона тихим голосом, навіть всі “Амінь” на завершення різних частин, з яких складається ця молитва. Він трохи підвищить голос всього раз, аби вимовити лише кілька слів, на визнання грішним як себе, так і тих, хто його оточує: Nobis quoque peccatoribus, “Нас же, грішних…”

У 17 столітті єретики янсеністи хотіли впровадити практику декламування канону Меси вголос [Янсеністи мали невірні погляди на співвідношення свободи волі та благодаті. Їх рух виник в той же час, що й неогаліканство, яке полягало в тому, що кожен єпископ чи аббат вважав себе вправі міняти церковне богослужіння на свій смак. Співпадіння цих двох тенденцій призвело до багатьох нововведень в місцеві французькі богослужіння — прим пер]. Ошуканий ними, наступник Боссюе [Жак-Бенінь кардинал Боссюе, єпископ Мо, відомий оратор, придворний проповідник короля Людовіка 14 та наставник його сина й наступника — прим пер], кардинал де Біссі [Анрі-Пон де Тьяр де Біссі, єпископ Мо, наставник Людовіка 15 та активний противник янсенізму — прим пер], дозволив друкувати червоним кольором букви R, в месалі, який він уклав для своєї єпархії — тодішні французькі єпископи приписували собі право міняти літургійні книги. Ці червоні R, природно, означали, що люди мали б відповісти вголос “Амінь”, якому передувало така R. А дати відповідь можна лише на те, що ви почули. Тож священику довелося б читати канон вголос, як того хотіли янсеністи. Численні протести привернули увагу до цього небезпечного нововведення, і сам кардинал де Біссі відмінив цей необачний крок.

Різні молитви, з яких складається Канон, походять з давніх часів, хоча й не з найперших днів Святої Церкви; це випливає з того, що перші богослужіння служилися грецькою мовою, яка в ті часи була більш вживаною, ніж латина. Отже, ми вважаємо, що вони написані в ІІ чи в перші роки ІІІ століття. Кожна літургійна традиція має свій Канон; та хоча й формою вони дещо різняться, суть їх завжди однакова, і вчення, висловлене в східних обрядах, часто узгоджується з тим, яке ми виражаємо в латинському обряді. Це чудовий доказ єдності католицьої віри незалежно від обряду.

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Ґеранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

Трисвяте – це пісня, яку почув пророк Ісайя, коли мав видіння Неба [Див. шосту главу Ісайї – прим пер], а після нього – святий Йоан, як він оповідає в Апокаліпсисі (4, 8). Церква не могла помістити цю небесну пісню на самому початку Меси, одразу за визнанням того, що ми є грішними перед Богом та всіма Його небесними придворними.

Що, отже, співають ангели? Sanctus, Sanctus, Sanctus, Dominus Deus Sabaoth, “Свят, Свят, Свят Господь Бог Саваот”. Вони відзначають Божу святість. Як саме? Найповнішим чином: використовуючи суперлатив [Тобто, найвищий ступінь порівняння, який в біблійній мові виражається повторенням одного слова, як от “Святе святих” чи “Піснь пісень” – прим пер], тричі говорячи, що Бог воістину святий. Ту ж пісню Трисвятого ми знаходимо й в гімні Te Deum [Стародавній церковний гімн, що використовується в подячних молитвах, а також у складі класичного богослужіння Утрені й новітньої Години Читань – прим пер]: Tibi Cherubim et Seraphim incessabili voce proclamant: Sanctus, Sanctus, Sanctus, Dominus Deus sabaoth, “Тебе херувими й серафими невмовкаючими голосами проголошують: “Свят, Свят, Свят Господь Бог Саваот””.

Чому тут ми ніби визначаємо Бога через потрійне проголошення Його святості? Тому що святість є головною з досконалих рис Бога: Бог є святим за Своєю природою.

Цю ангельську пісню відкрито людям ще за Старого Заповіту: її чує пророк Ісайя; за Нового ж Заповіту саме Йоан, улюблений учень, говорить про неї в своєму Одкровенні. Бог, отже, направду святий, і Йому подобається відкривати це людям. Але до святості тут приєднується інший аспект: Sanctus Dominus Deus sabaoth, “Свят Господь Бог воїнств”; ми ніби говоримо: Deus sanctus et fortis, “Бог святий і сильний” [Церковнослов’янською це передається більш впізнаваною фразою “Бог святий і кріпкий” – прим пер]. Отже ми згадуємо тут про дві якості Бога: святість і силу. Ми вживаємо тут цей вираз Deus sabaoth або Deus exercituum, “Бог воїнств”, тому що немає нічого сильнішого за армію, яка долає всі перешкоди, сміється з труднощів і переходить через усе, що трапляється на її шляху; і це чудово виражає силу Бога. Тобто Бог – святий і сильний; Він настільки ж святий, як і сильний, Він настільки ж сильний, як і святий.

Цю ангельську пісню названо “Трісагіон”, Трисвяте, що походить від агіос, святий і тріс, три: Бог тричі святий.

За Старого Завіту цими словами виражалася віра в Святу Трійцю, бо ми ніби говоримо: Святий Бог Отець, Святий Бог Син, Святий Бог Святий Дух. Але щоб вловити цей сенс, треба було мати неабияке розуміння Святого Письма; тому майже ніхто, крім великих законоучителів, не володів цим знанням; крім того, Бог подеколи благоволив відкривати це окремим людям, яких Він удостоїв просвітити: серед юдеїв завжди були такі привілейовані душі.

Після визнання святості та сили Бога, свята Церква додає: Pleni sunt coeli et terra gloria tua, ”Повні небеса і земля слави Твоєї”. Немає величнішого способу, яким можна було б виразити Божу славу; дійсно, немає жодної частини творіння, над яким би не сяяла, просвічуючи його, слава Божа; все вийшло з Його сили, все творіння прославляє Його. Свята Церква, пригадавши це, скликає: Hosanna in excelsis, “осанна во вишніх”. Ми знаємо зі Святого Письма, як під час входу Господнього до Єрусалиму в Вербну неділю люди кричали: Hosanna filio David, “осанна Сину Давида”; так, “осанна” тут означає спасіння та пошану. Отже, Свята Церква поєднує разом і складає воєдино пісню ангелів і це урочисте привітання: Hosanna in excelsis, спасіння та пошана на висотах. Вона не cхотіла пропускати ці настільки гарні й величні речі. Подібно до того, як на початку Меси вона з’єднала наші голоси з ангельськими через заклики Kyrie, цього крику відчаю, так і тут вона бажає знову долучити нас до ангельських хорів, але зовсім інакше; вже увійшовши в ці тайни, вона близька до цілковитого оволодіння ними; крім того, вона повністю охоплена ентузіазмом та сконцентрована лише на тому, щоб співати своєму Богові: Sanctus, Sanctus, Sanctus, Hosanna in excelsis.

Без сумніву, євреям було добре співати Осанну, спускаючись з Оливної гори, наближаючись до Єрусалиму, перетинаючи Золоті ворота; все було в гармонії і відчувало тріумф; але наскільки краще заспівати її тут, в хвилину, коли Син Божий з’явиться поміж нас, які Його знаємо! Євреї робили добре, кажучи: Hosanna filio David; проте вони не знали Його; ще кілька днів, і вони взиватимуть про Нього ж: Tolle, tolle, crucifige eum, “візьми візьми розіпни Його!”

Усі Церкви, незалежно від того, до якої літургійної традиції вони належать, незалежно від обряду, який вони практикують, співають цю Трисвяту пісню. В давнину Санктус співали на тон префації; тому його встигали повністю проспівати до освячення Дарів, включно зі словами Benediclus qui venit in nomine Domini, “Благословений, Хто йде в Ім’я Господнє”. Вже в пізніший період було складено набагато більш вишукані мелодії, які співаються довше; звідти й виник цей досить сучасний звичай розділення цього співу надвоє, бо буває, що освячення Дарів відбувається ще до його закінчення. Так, спів призупиняється на слові “Благословен”, а потім відновлюється після освячення. І фраза, яка задумувалася як привітання Того, Хто має прийти, набуває значення привітання Того, Хто прийшов [Після відновлення ролі григоріанських співів у Церкві цей звичай майже повністю зник, і Санктус встигають повністю проспівати до освячення – прим пер]. Священик, навпаки, одразу після Трисвятого декламує: Benedictus qui venit in nomine Domini, “Благословен, Хто йде в Ім’я Господнє”; і, промовляючи ці слова, він зображає на собі священний знак нашого відкуплення [Тобто робить хресне знамення – прим пер], тим виражаючи, що ці слова сказані про Господа нашого. Однак звичай, згідно яким священик незалежно від хору читає Sanctus і Benedictus не слід розглядати як відносно недавній, як ми говорили відносно читання Інтроїту. Ми бачимо, що священики східного обряду так само рецитують Санктус; а літургії Сходу зберегли майже незмінним той обряд, який вони прийняли з давніх часів [Відносно візантійського обряду це не так, принаймні зараз: там священик і не говорить ці слова, і не співає їх з хором. Але в часи Геранже цілком могло бути, що візантійські священики промовляли пошепки Санктус, імітуючи, за тогочасною модою, римський обряд – прим пер].

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Ґеранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

Секвенція – це гімн, який співається як продовження алілуї перед Євангелієм. Якщо давніші християни, від яких ми успадкували корпус григоріанських мелодій, не хотіли переривати радісного співу на славу Господа, і розтягували останнє “а” в слові “alleluia”, наскільки вистачало дихання, то їх середньовічні нащадки в своїй практичності написали під це “а” ще кілька строф, а за ними ще декілька, і так далі, поки не народився новий жанр “продовження алілуї” – секвенції.

Laetabundus (“Розвеселись”) це одна з найдавніших секвенцій. Її приписували святому Бернарду, аж поки не знайшли манускрипти 11 ст з цим твором. Написана спочатку для Меси Різдва, вона розійшлася по різним святам, подеколи міняючи й текст, аби краще пристосуватися до своїх нових місць у літургії. Обряд Ордену проповідників зберіг її як на початковому місці, так і на Месах Богоявлення та Стрітення. Обряд Римської курії, який після Тридентського Собору був прийнятий за зразок, не включав цієї секвенції, тому з переходом з регіональних чинів на спільний Римський, вона губилася.

Ось її текст з перекладом Антона Герасименко (якщо ви читаєте з телефона, переклад буде після оригіналу). Мелодія – у відео на початку посту. Обережно, середньовічна лексика!

В третьому куплеті ми помічаємо цитату з Ісаї про Ісуса як Вісника великого задуму – Ангела поради, яку ми вже чули в інтроїті денної Меси Різдва.
У восьмому куплеті латинський текст має гру слів: passum в corporari passum est має значення “зволило”, але нагадує й про Страсть як причину цього. Переклад гарно передає це натяком на смертність плоті, яку прийняло Слово.

Куплети після дев’ятого розкривають типову для середньовіччя тему протиставлення Церкви з язичників, які повірили благій вісті, синагозі юдеїв, яка, маючи все необхідне знання, не прийняла Месію. Це не просте бахвальство: в умовах, коли час від часу виникають єресі, необхідно нагадувати християнам про необхідність істинної віри, потребу шукати й вирізняти її серед неправди, а також передавати ближнім. Це особливо помітно в лексиці 11 строфи, де ті, хто не прийняв свого Месію, називаються нещасними, згубленими й знедоленими.
В десятому куплеті в рамках тої ж дискусії згадується Сивіла, яка виконує роль колективного образу язичницьких віщунів, які пророкували про пришестя Відкупителя всіх людей. Особливо вона актуальна на Богоявлення, коли ми згадуємо поклоніння Ісусові мудреців зі Сходу, і в ньому – об’явлення Істинного Бога язичникам.

В останньому куплеті ми звертаємося вже до всіх: прийди і подивись на Народженого.