Слова молитви

Початком літургійного року вважається перша неділя Адвенту (так було не завжди, але ми достатньо давно зжилися з цим звичаєм). Відповідно, неділя, яка випадає перед ним, є останньою в році. В новому чині на неї перенесли свято Христа-Царя, наголошуючи на його есхатологічних аспектах. В класичному ж чині це свято випадає на кінець жовтня, й його соціальний аспект не розчиняється в очікуванні останніх днів світу. А на останню неділю перед Адвентом припадає Dominica ultima post Pentecosten, остання неділя по П’ятдесятниці.

Співи її, як я писав раніше, ми вже кілька разів чули: саме їх повторюють, починаючи від 23ї неділі. А колекта починається словами Excita, quaesumus, Domine: “Збуди, просимо Тебе, Господи”, які ми повторюватимемо в різних контекстах мало не кожен день Адвенту:

Excita, quǽsumus, Dómine, tuórum fidélium voluntátes: ut, divíni óperis fructum propénsius exsequéntes; pietátis tuæ remédia maióra percípiant.
Per Dóminum nostrum Iesum Christum, Fílium tuum: qui tecum vivit et regnat in unitáte Spíritus Sancti Deus, per ómnia sǽcula sæculórum.

Збуди, просимо Тебе, Господи, волі вірних Твоїх, щоб, старанно шукаючи плід божественних діл, вони в більшій мірі одержали ліки Твоєї милості.
Через Господа нашого Ісуса Христа, Сина Твого, Котрий з Тобою живе і царює в єдності Святого Духа, Бог, на віки вічні.

Адвентова колекта, що починається з “Excita, quǽsumus, Dómine”, звернена до Сина й цитує псалом 79, 2: “збуди могутність Твою і прийди”. Але тут, ще до початку Адвенту, ми не можемо дочекатися, й вже зараз починаємо повторювати ці слова. Щоправда, просячи збудити спочатку себе, щоб не уподібнитися до нерозумних дів. А під “божественними ділами” двояко розуміється і діло Відкуплення, вчинене для нас Самим Богом, і ті наші діла, про які говориться “принесіть плід, гідний покаяння”. Тому “шукати” тут це, в тому числі, шукати можливості робити добрі діла.

А на тому цей блог, напевне, візьме довгу паузу, бо найближчі неперекладені недільні чи святкові тексти належать аж до періоду по Богоявленню. Гарної підготовки до Різдва та самого свята!

Тексти на цю неділю:

Хоча в році завжди 52 тижні, завдяки змінності дати Пасхи вони розподілені по літургійним періодам не однаково: кількість неділь по П’ятдесятниці коливається від 23 до 28. Кількість неділь між Богоявленням та періодом Семидесятидення теж змінна: від 0 до 5. При цьому, на неділі по П’ятдесятниці існує 24 набори власних текстів: більшість років цього не досить. А кількість наборів на неділі по Богоявленні дещо завелика: аж 6. При цьому, при наближенні до Адвенту тексти неділь по П’ятдесятниці все більше концентруються на пришесті Спасителя, і ту ж тему очікувано піднімають неділі по Богоявленні. Тому, коли не вистачає неділь по П’ятдесятниці, власні тексти комбінують з молитов та читань неділь по Богоявленні, а також співів останньої неділі року. Тож, при різноманітті читань та молитов, співи 23-28 неділь повторюються, ніби підкреслюючи відсутність часу в прийдешньому світі.

Цього року така “високосна” неділя одна, і її тексти частково беруться з шостої, останньої неділі по Богоявленні (бо менше ймовірність, що вона вже була цього року). Якби було дві, були б передостання й остання (5 та 6), і так далі.

Оскільки в новому обряді такого нема (там тижні більш-менш прив’язані до календаря), назву цьому явищу доводиться придумувати нам. Латиною це “Dominica N quæ superfuit Post Epiphaniam“, тобто “неділя Н, що лишилася від періоду по Богоявленні“, що не вельми поетично. Іншими мовами знаходять інші терміни, тож ми зупинилися на “високосних”, за аналогією з днем та секундами, які час від часу додають до року, щоб його довжина не відхилялася від тривалості астрономічного року.

Колекти

Præsta, quǽsumus, omnípotens Deus: ut, semper rationabília meditántes, quæ tibi sunt plácita, et dictis exsequámur et factis. Per Dominum nostrum Iesum Christum filium tuum, qui tecum vivit et regnat in unitate Spiritus Sancti, Deus, per omnia saecula saeculorum.

Тут rationabília це, в першу чергу, духовне. Але “розумне, раціональне” теж підійшло б. А exsequor це, скоріш, “слідувати”, але є й інші подібні значення. Отож, вийшло:

Даруй, просимо Тебе, всемогутній Боже, аби, завжди роздумуючи про духовне, ми й словами, й ділами прагнули до того, що Тобі до вподоби. Через Господа нашого Ісуса Христа, Сина Твого, Котрий з Тобою живе і царює в єдності Святого Духа, Бог, на віки вічні.

Цього року з неділею співпала пам’ять шанованого домініканцями святого, Альберта Великого (з того ж ордену), тож разом з неділею ми відсвяткуємо й його спомин, додаючи набір молитов на його честь до формуляру Меси неділі. Кому цікаво, як новому чині ця молитва дещо змінила акценти, може глянути колекту тут, а в традиційному вигляді вона звучить так:

Deus, qui beatum Albertum, pontificem tuum atque Doctorem, in humana sapientia divinae fidei subjicienda magnum efficisti: da nobis, quaesumus, ita ejus magisterii inhaerere vestigiis; ut luce perfecta fruamur in caelis. Per Dominum.

Переклад:

Боже, Ти блаженного Альберта, єпископа Твого й вчителя [Церкви], зробив великим через підкорення людської мудрості божественній вірі; дай нам, просимо Тебе, так слідувати по стопам його вчительства, щоб насолодитися досконалим світлом на небесах. Через Господа…

Від алегоричного тлумачення літургії повністю відмовилися під час літургійних реформ, а літургісти, що прагнули більш раціональних та мінімалістичних пояснень, зробили це ще раніше (на думку спадає о. Адріан Фортеск’ю, хоч він, на щастя, був непослідовним у дотриманні цієї позиції). Ви знаєте, яку точку зору я маю на увазі:

“Ми точно знаємо, що диякон та піддиякон або міністранти припіднімають орнат священика під час підношення Гостії лише тому, що готичні орнати шили з важких матеріалів та багато декорували, тож священику потрібна була допомога в тому, щоб підняти руки”. І з цього ніби випливає висновок: “А отже, це не має абсолютно ніякого зв’язку з євангельською історію про кровоточиву жінку, що доторкнулася Христових риз, аби зцілитися. Це просто якийсь неук провів таку паралель в благочестивій книжці, а вона й поширилася”.

Це, очевидно, є просто католицькою версією сучасної тенденції, яку К.С. Льюїс називав “nothing buttery”, тобто (словами Джоржа Гілдера), “трактування нематеріальних якостей як ʼвсього навсього…ʼ якоїсь нижчої фізичної властивості”. Життя це “всього навсього” хімічний процес, розум це “всього навсього” передача сигналів нейронами, любов це “всього навсього” гормони тощо. Досить легко розпізнати й літургійний еквівалент такого підходу. Те, що піддиякон використовує наплічний вельон [як на першому фото], тримаючи патену, це “всього навсього” залишок раннього римського чину fermentum. І висновок, промовляють його вголос чи ні, завжди один: отже, це варто скасувати. І дійсно, саме це й зробили реформатори: вони прибрали мало не все, що вже не мало практичних функцій, не дозволяючи лишити майже нічого, що втратило своє первісне призначення (знаємо ми про нього, чи лише припускаємо).

Ті, хто цікавиться історією літургії, часто помічають, що певні дії, які згодом набувають багатого символізму, спершу мали або могли мати досить прозаїчне, практичне або й випадкове походження — походження, в якому пізніша символіка не відіграла жодної ролі. Однак, це ніяк не впливає на доречність алегоричних інтерпретацій з тієї простої причини, що будь-яка практика (в широкому сенсі: “служитель”, “предмет”, “дія”, “припинення дії” тощо) сприймається віруючими зараз як частина цілого ансамблю церемоніальних та символічних дій, що, ніби магнітом, притягає до неї нові значення, дає нові інтерпретації, викликає нові резонанси. У своєму тонкому плетінні деталей традиційна літургія доносить до кожного покоління водночас і ті ж вічні сенси, і нові ідеї. Вона подібна до старовинної епічної поеми, чий текст, хоч він і не міняється, читається по-різному в ту чи іншу епоху, не втрачаючи здатності стояти над нею. Найпотужніші символи, символи, що надихають на зміни, не обмежуються одним конкретним значенням: вони, уживаючи улюблене слово Данте, «polysemous», “багатозначні”, їх можна по-різному обернути, а за ними тягнеться шлейф асоціацій.

Подібно до патристичних текстів та середньовічної екзегези Писання, не страшно, якщо ми “вчитаємо” в богослужбові чини ідею, якої не було в людини, що відіграла роль автора чи ініціатора, і тому є дві причини.

Перша полягає в тому, що первісним Автором є Бог, Першопричина всього: Він бачить більше й простягає Свої наміри далі, ніж може побачити й задумати Його творіння, що служить посередником. Так, для Нього не стало несподіванкою, що кількість знаків хреста на урочистій Месі досягне з плином століть нумерологічного виразу досконалості: 7 * 7 + 3.

Друга: навіть суб’єктивні та випадкові інтерпретації цілком можуть бути в злагоді з обʼєктивною точкою відліку: так, роздуми над тайнами Розарію можуть бути в своїй суті узгоджені з тим, які ці тайни представляє Меса (пор. Пій 12, “Mediator Dei”), та, більш того, вони можуть бути корисними саме тому, хто “дозволяє” їх собі. Це подібно до правила розуміння Писання, сформульованого св. Августином: будь-які розуміння чи практики, що не суперечать вірі Церкви чи царственому закону любові, є дозволеними. Направду, Бог знав про них ще до початку віків, хоча деякі розуміння й кращі за інші за рахунок відповідності контексту, застосовності, деталізованості чи глибині.

Ця антично-середньовічна свобода інтерпретації, застосована до традиційних богослужінь, даних нам тією ж Церквою, часто вела мене до помітних проривів в моєму розумінні тайн віри та того, як мені жити, чого я не помічав з богослужінням за новим чином. Ця відмінність має кілька причин, але, в рамках теми цієї статті, головна з них полягає в тому, що новий чин був задуманий так, щоб його можна було розуміти одразу: “що бачу, те й думаю”. Він має тенденцію одразу ж “бути очевидним” й не потребувати ніяких нагадувань, і власне тому він нудний, а людям доводиться писати книги й статті про те, як зробити Месу цікавою. На противагу новому чинові, класичне богослужіння протягом століть назбирало стільки деталей, що, як величезний особняк з нескінченними кімнатами, горищами, двориками, коридорами, садами, полями й лісами, які хочеться дослідити, ти насправді ніколи не можеш “побачити його повністю” чи “дійти до його суті”. Це більш “закрита книга”, ніж “відкрита книга”, але книга, яка вільно дається, щоб її відкривати й роздумувати над нею ad libitum [“За бажанням”].

Аналогія між Біблією та традиційним богослужінням заслуговує на те, щоб знову на ній наголосити: з одного боку ми маємо книгу, написану одним божественним Автором та десь сотнею натхненний авторів-людей, яка творилася протягом 1300 років (приблизно між 1200 до Р.Х. та 100 по Р.Х.); з іншого боку, християнські богослужіння, що направлялися тим самим Святим Духом та сформувалися у зрілу версію апостолами, єпископами, папами та іншими святими протягом подібного проміжку часу (від апостольського віку до середньовіччя). При подобі їх визрівання, керівних принципів та цілей, ймовірно, принаймні, що Святе Письмо й літургія мають належати до одного роду духовної творчості, нерозривної зі сталістю змісту. Непрямим підтвердженням цього є й те, що біблійний модернізм відкидає духовні змісти так само, як модернізм літургійний відмовляється від алегоричного розуміння.

Отож, любителі літургійної традиції, не бійтеся надавати значення служителям, речам чи діям, або приймати сенси, які надає побожна література, якщо це допомагає вам молитися. Одна з ознак шедевру полягає в тому, що він дає простір та засоби, щоб викликати багато реакцій, кожна з яких більш-менш пов’язана з його складовими та повертає нас до них. Меса є найбільшим шедевром, відомих Західній культурі, перевищуючи всі інші в її інтелектуальній густині та в плодючості її культурного впливу. Вичитувати “духовні сенси” з її буквального сенсу є не менш природнім та доречним, ніж робити те ж з наративом про Ізраїль в Старому завіті чи наративом про Христа в Новому.

Автор: Пітер Кваснєвський (Peter Kwasniewski)
Джерело: In Defense of Allegorical Interpretation of the Liturgy

В традиційному чині свято Христа-Царя завжди передує Дневі всіх святих, підкреслюючи зв’язок між багатогранним царюванням Христа та спадкоємцями царства небесного. Неділя ж перед святом Христа-Царя включає привілейований “спомин” – молитву за поширення віри, і це теж досить гарно вписується в цю послідовність свят, відкриваючи її проханням всієї Церкви за успіх поширення домену нашого Царя. Про цей набір молитов та спомини загалом я писав минулого року.

Цього ж року складається ще й досить рідкісна для неділь конфігурація, коли є й третій набір молитов: на честь святого євангелиста Луки, чия пам’ять випадає на 18 жовтня. Колекта на його честь загадково згадує, що він crucis mortificatione in suo corpore portavit, тобто носив на своєму тілі хресне умертвлення. Можливо, це посилання на слова Господа “коли хто хоче йти за мною, нехай себе зречеться, візьме щодня на себе хрест свій і йде за мною” в Євангелії від Луки (9, 23; але Матей теж має відповідний пасаж) та Павлове “ношу на моїм тілі рани Ісуса” (Гал 6, 17; а Лука подорожував з Павлом). Цю фразу також контр-інтуїтивно пов’язують з тим, що деякі ранні автори вважають, що святий Лука не зазнав мученицької смерті (але це не мейнстримна думка).

Але головне святкування цієї неділі це, власне, неділя. Неділі по П’ятдесятниці утворюють декілька під-періодів, і ми зараз знаходимося в останньому з них, особливістю якого є не лише свій набір тем, а й те, що тексти співів беруться вже не тільки з псалмів (наприклад, всі недільні інтроїти всі взято деінде). Так, цієї неділі ми співаємо інтроїт (відео вище) на слова трьох юнаків в перській печі. Їх пісня багато використовується в римському обряді, де проводиться паралель ніж полум’ям, що оточує співців, та жаром гріхів та спокус, що підстерігають нас. Але це “все, що Ти навів на нас” стосується в першу чергу вигнання євреїв з обіцяної землі до Вавилону. Про нього ж ми згадуємо в співі на оферторій: “На ріках Вавілонських – там ми сиділи й плакали, коли споминали тебе, Сіоне” (пс. 136, 1).

І, як неважко підмітити, тексти співів цієї неділі багато говорять про надію, при чому з деяким сумом. Це, як підмічає бл. Ільдефонсо Шустер, пов’язано з тим, що ми наближаємося до завершення літургійного року, що нагадує нам і про завершення існування світу з приходом Спасителя. І, як би ми не раділи Йому особисто та закінченню цього вигняння загалом, тягар гріхів та страх покарання нікуди не дінеш. Тому ми й звертаємося (особливо в молитвах Меси цієї неділі) до Господа як до Того, Хто наставляє на благі вчинки та вділяє милосердя.

Минулої неділі була можливість відзначати пам’ять святого Франциска. Йому, як завжди, було присвячено купа публікацій. Так я нарешті зміг ознайомитися з секвенцією на його честь, тож спробую донести її й до уваги вельмишановних читачів.

До речі, святий Франциск займає особливе місце й в домініканському обряді, тож його свято належить до рідкісних днів, коли секвенція в принципі входить до складу Меси. Її автором вважається Фома з Челано, один з перших послідовників св. Франциска та автор його першого житія, якому атрибуюється й інша секвенція, знаменитий Dies Irae.

Ноти можна знайти тут: http://archive.ccwatershed.org/media/pdfs/20/09/23/02-02-37_0.pdf

Для тих, хто читає з телефона, переклад йтиме після оригіналу.

До наступної пам’яті святого Франциска лишається майже рік, тож є надія, що цей допис помітить хтось з його ревних почитателів, наділений вмінням складати вірші, й оберне в більш поетичну форму.

А тим часом, з іншими секвенціями, які вийшли з ужитку при переході на чин 1970 року, але зберігаються в спільнотах, де служать за традиційним чином, можна ознайомитися тут:

Dies irae
Різдво, Богоявлення, Стрітення
Святого Домініка

Цього року у нас є вибір: святкувати неділю зі спомином святого Франциска (він займає важливе місце в домініканському обряді, тож його спомин звершується навіть в неділю), або святкувати урочистість Пресвятої Діви Цариці Розарію зі спомином тої-таки неділі. На жаль, за Йоана 23го ввели суворі обмеження на кількість споминів, тож святий Франциск, який тут стоїть на третьому місці за важливістю, не проходить бар’єр.

Сам же вибір з’являється через таке явище як “зовнішня урочистість”: дозвіл служити Месу популярного свята не лише в сам день, але й в неділю. Оскільки навряд чи десь є вірні, які мають особливу побожність до 18 неділі після П’ятдесятниці, і майже всюди точно є хтось, хто любить молитися Розарій, або просто радіє можливості відсвяткувати ще одне марійне свято, як правило вибір падає саме на нього.

Тексти Меси на цю неділю можна знайти тут:

Зверніть увагу, як марійна колекта відображає три набори тайн: життя (радісні), смерть (скорботні) та воскресіння (славні) Христа, нагадуючи, що вервиця це не про повторення “Радуйся”, а про роздуми над тайнами. Світлі тут не згадуються, бо колекту склали раніше, ніж їх ввели. Те ж помітно в секреті свята.

Секрета ж неділі називає Таїнство Євхаристії зрозумілим сучасному читачу словом commércia, яке я переклав як “обмін”. Тим, хто знайомий з богослужіннями різдвяного циклу, це нагадує антифон “O admirabile commercium”, “О предивний обмін”, в якому парафразується ідея про те, що “Бог став Людиною, аби людина стала богом”, що недалеко й від сенсу сьогоднішньої молитви. При цьому фразу перед кінцевим проханням тут можна зрозуміти двояко: “пізнали Твою істину” або “пізнали, що Ти вірний” (її вибирає слов’янський переклад). Все ж, слова про єдине найвище божество натякають на те, що перший варіант з його інтелектуалізмом доречніше.
І останнє: всім відоме слово mores, яке завжди викликає в мене сумніви українською: “звичаї”? – це скоріш про культуру в середньому, а не про кожну людину; “поведінка”? – це мені здається словом з молодшої школи; “характер”- надто технічно. Доводиться обрати “спосіб життя”, але зі скрипом серця.

Цього року неділя співпадає з пам’яттю святого Йоакима, батька Богородиці, тож молитви на його честь додаються до недільних:

В колекті хочеться виділити два слова: pietatis та adjicias.

Omnípotens sempiterne Deus, qui abundantia pietátis tuae et mérita súpplicum excédis et vota: effunde super nos misericordiam tuam; ut dimittas quae conscientia métuit, et adjicias quod oratio non praesúmit. Per Dóminum nostrum.

Всемогутній вічний Боже, достатком милості Твоєї Ти перевищуєш і заслуги, й благання просителів; пролий на нас милосердя Твоє, відпускаючи те, чого совість боїться, та додаючи ще й те, на що молитва не наважується. Через Господа…

Слово pietas в класичній латині означає людську чесноту, яка полягає в правильному ставленні до богів, батька, своєї країни тощо. В християнському розумінні воно набуває значення “благочестя, ортодоксія” – гідне вшанування Бога та життя за Його заповідями. Але християнство застосовує його і в зворотній бік: як ідеал ставлення Бога до людей (слово “ідеал” тут дещо тавтологічне). Тому зазвичай його передають як “милість, милосердя, доброта”.

Слово adjicio різні переклади розуміють в одному з двох сенсів. Буквально, це “додати”: тобто, ми визнаємо, що безперервно отримуємо від Бога різноманітні блага, тому, що б ми не просили, це буде прохання дати ще. Інше розуміння це “дати з надлишком”. Воно не словникове, але спровоковане контекстом.

Блаженний Ільдефонсо кардинал Шустер пише про тексти цієї неділю наступне.

Інтроїт є тріумфальним гімном, яким Церква – сім’я Ісуса – проголошує в Святому Дусі свою єдність, досконалість та могутність. Оферторій же є піснею подяки Подателю стількох благ, а псалом на Причастя, заохочуючи почитати Бога справедливим вжитком Його матеріальних дарів, натякає на плодовитість літа. […]

Антифон на вхід священнослужителів до храму взято з Пс. 67, натхненного піснею пророчиці Девори: “Бог у місці святому Своєму, Бог, Котрий вселяє однодумних у дім, Сам дасть силу і могутність народові Своєму”. Святе місце – вічне святилище Боже – знаходиться на небесах. Саме туди Він веде Своє стадо, що проходить пустелями цього світу. На цьому шляху перепоною нам стають духовні супротивники, яких символізують всі ті народи, що стали на заваді синам Ізраїля в їх просуванні на обіцяну землю. Але Господь стає на захист Своїх вірних, він повстає на їх допомогу, і Своїм Духом розганяє всіх їх ворогів. […]

Колекта цього дня, коротка недільна молитва, варта цілого трактату про молитву. Вона, дотримуючись уставленого порядку, має бути смиренною й починатися з прохань про очищення, благаючи Бога про прощення провин. Бо, дійсно, не личить душі, заплямованій тисячами зрад, вимагати в Господа тих особливих благ, які Він може обіцяти лише Нареченій та Возлюбленій. Тому-то святий монах, що навернув блудницю Таїсію, увівши її в затвор, навчив її молитися лише словами “Боже, що сотворив мене, помилуй мене!” Він вважав її негідною навіть вимовити достохвальне Ім’я Господнє. Таїсія проявила послух та стала святою.
Коли душа вірно виконує все необхідне для очищення на шляху покаяння, Сам Бог запрошує її здійнятися ще вище, тобто стати на шлях просвітлення, та нарешті на шлях єднання, якому належить довершена єдність з Господом, дар любові, на який легким натяком посилається сьогоднішня колекта: “та з надміром подай те, на що молитва не наважується”. Так, молитва бідного грішника не може претендувати на дар такої величі, але ніщо не забороняє сподіватися на неосяжну доброту Бога, завдяки заслугам Христа: бо якщо благодать досконалої любові не належить нам заради нас самих, вона точно належить Йому, і буде дана нам заради Нього.

Сьогоднішній текст апостольського послання до Коринтян продовжує уривок минулої неділі (І, 15, 1-10), що лаконічно викладає християнський катехизм, як відносно догматики, так і в історичній та христологічній частинах. […]

Градуал, спільний з п’ятницею по 3 неділі Посту, взято з Пс. 27: “На Господа поклалося серце моє, і Він поміг мені, і розквітла плоть моя, і волею моєю прославлю Його. ℣. До Тебе, Господи, взиваю, Боже мій, не мовчи, відвернувшись від мене”. Господь замовкає, коли душа постійним нехтуванням та зловживанням благодаттю заслужила перестати Його чути. Тож Він вже не говорить зсередини до серця, бо воно добровільно затверділо, висохло, щоб більше не чути Божого голосу. Цей стан дуже близький до кінцевої нерозкаянності, і має вводити в трепет в першу чергу літеплі душі, чия хвороба часто прогресує й веде до цієї свого роду духовної летаргії. […]

Євангельське читання зі святого Марка (8, 31-37) про зцілення глухонімого в Десятимісті нагадувало стародавнім вірним одну й найбільш емоційних церемоній їх катехуменату, коли священик знаменував благословеною олією й слиною їх вуста, до того закриті до хвали Богові, говорячи з Ісусом: “Еффата, відкрийся”. Святий Григорій Великий дав вельми глибокий коментар на це чудо в своєму поясненні книги Єзекиїла [посилання на відповідну главу російською].

Сьогоднішнє Євангеліє завершується гімном подяки, який співає зачудований натовп на честь Ісуса: “Він усе гаразд учинив: і глухим дає слух, і мову – німим”. За двадцять століть по відкупленні, ми маємо ще більше причин повторювати ці слова, ми, хто набагато краще розуміє весь зміст цього “усе гаразд учинив”! Він все влаштував згідно з незбагненними шляхами Свого милосердя: народи, сім’ї, окремих людей. Дійсно, вся історія Церкви, та навіть більше: історія всього світу, підтверджують цю єдину правду: “усе гаразд учинив”. Ось правдивий оптимізм, гідний всеблагого й превеликого Бога.

Антифон на принесення дарів народу спільний з Попільною Середою та взятий з Пс. 29: “Вознесу Тебе, Господи, бо Ти підняв мене і не дав ворогам моїм радіти надо мною, Господи Боже мій, візвав я до Тебе, і Ти зцілив мене”. Цю пісню подяки Святий Дух співає від імені Христа, розп’ятого та тріумфуючого над смертю в воскресінні. […] Нечестиві розсудили, що Він не гідний життя, та засудили Його на безчесну смерть; але Божественний Отець взиває Його до нового життя, яке не знає недоліків, славного життя, яке також веде до воскресіння всіх тих, хто вірить у Нього.

Колекта перед анафорою благає Господа про прихильний погляд на принесену Йому жертву, щоб вона стала також ліками від слабкості нашої природи. Слово servitus, “служіння”, яке вживає тут Месал, відповідає грецькому “літургія”, тобто священиче служіння. Як їжа, що дає сили тілу, так і Євхаристія надає душі божественної наснаги, тої наснаги, яка підтримувала безстрашність мучеників на вогнищах та перед мечем гонителів. Про це, власне, й говорили: “Eucharistia martyres alit” – “Євхаристія годує мучеників”.

Антифон на причастя взято з Приповідок (3, 9-10): це виняток зі звичайного порядку вибору антифонів, але він надто добре підходить до цих літніх Мес в сезон жатви, щоб редактор григоріанського сакраментарію міг відмовитися його використати. “Шануй Господа тим, що ти маєш, та первоплодами всіх твоїх прибутків, і твої клуні будуть ущерть повні, твої винотоки вируватимуть молодим вином”.
Загальний сенс цього антифона полягає в тому, щоб прищепити розуміння доречності приношення Господеві й Церкві перших плодів землі, ніби освячуючи в них весь врожай. Більш того, в античності, як правило, благословення нових плодів відбувалося після анамнези, і саме до цього відносилися слова в кінці римського Канону Per quem haec omnia (тобто плоди) semper bona creas [Через Якого Ти все животвориш] і так далі [Оскільки це написано на початку ХХ ст., це може не відповідати дійсності, треба дивитися новіші публікації – прим. пер.].

В молитві подяки ми просимо Господа про здоров’я душі й тіла завдяки дії Таїнства. Євхаристія дійсно живить душу, але й тіло відчуває благотворну дію дотику до Тіла Ісуса; дотику, який, в кінцевому рахунку, приносить йому дар вічного воскресіння.

В традиційному календарі пам’ять святого Домініка відмічається 4 серпня. Домініканці мають можливість служити Месу на його честь ще й наступної неділі після свята, яка цього року випадає на 9 серпня (як пояснює о. Августин Томпсон ОП тут) – цим і скористаються у Львові цієї неділі.

Власні тексти цієї Меси:

Про деякі її частини я писав минулого року: префація, секвенція (ч. 1 – буквальний переклад, ч. 2 – поетичний).