Слова молитви

Священик іде до середини вівтаря, щоб інтонувати гімн “Слава во вишніх” [Тобто він співає лише перші кілька слів, а хор має продовжити в тій же тональності — прим пер]; він простягає руки, а потім їх поєднує; але тут, як і при інтонуванні Символу віри, він не піднімає очей вгору. Наприкінці гімну він осіняє себе знаком Хреста, бо вимовляє Ім’я Ісуса Христа, Який є зі Святим Духом у славі Бога Отця: таким чином згадується Свята Трійця [Знак Хреста тут сприймається автором як жест, що означає ісповідання віри в Трійцю — прим пер]. Цей гімн є одним з найдревніших у вжиту святої Церкви. Монсеньйор Куссо, єпископ Ангулемський, навіть написав дисертацію, щоб довести, що автором є святий Іларій [Іларій з Пуать’є (Піктавійський) — прим пер], однак ця думка навряд чи прийнятна. У будь-якому випадку, цей гімн, безумовно, походить з ранніх днів Святої Церкви: так, його можна знайти у літургійних книгах Східної Церкви [Дійсно, в візантійському обряді він є частиною богослужінь утрені та повечір’я в версії, трохи відмінній від західної — прим пер]. Що може бути прекрасніше за почуття, які він виражає? Він не такий довгий, як наприклад, префації, які Свята Церква завжди починає з богословських викладок перш, ніж почати молитву; тут же все виражає порух душі, натхнення. Самі Ангели інтонували цей гімн, і свята Церква продовжує їх слово, натхненна тим же Духом. Ось ця чудова пісня:

Gloria in excelsis Deo, і terra pax hominibus bonae voluntatis, “Слава во вишніх Богу і на землі мир людям, яких Бог полюбив”. Це слова ангелів: Богу — слава, людям же, які всі колись були дітьми гніву, – мир і благословення Божі. В перших стрічках ми звертаємося до Бога, ще не розрізняючи Особи Трійці, і Свята Церква, наслідуючи Ангелів, спочатку продовжує в тому ж дусі. Вона додає:

Laudamus te, ми вихваляємо Тебе, бо Тобі належить хвала, і ми воздаємо її Тобі.
Benedicimus te, ми благословляємо Тебе, тобто ми приносимо Тобі подяку, якої ти достойний за Твої добрі діла.
Adoramus te, ми поклоняємося Твоїй Величності.
Glorificamus te, ми воздаємо Тобі славу за те, що Ти сотворив і відкупив нас.

Коли ми звертаємо до Бога ці порухи душі, бажаючи похвалити, подякувати, поклонитися Йому та прославити Його, самих цих виразів достатньо, щоб принести Богові молитву та досконалу похвалу згідно з намірами Святої Церкви.

Gratias agimus tibi propter magnam gloriam tuam. Ось важлива фраза: “Дякуємо Тобі через те, що велика слава Твоя”. Бог так встановив, що славне для Нього полягає в тому, щоб робити нам добро. Так, втілення — найбільше благо, яке Він зробив людині; і це також найбільш славне з Його діл. Через це Церква має казати: “Ми дякуємо Тобі propter magnam gloriam tuam, через Твою велику славу”. Дійсно, те шанування, яке приносить Богові Втілене Слово, навіть в найменшому прояві Його поклоніння, приносить Богові більше слави, ніж усі Його створіння разом. Тому Втілення — це велика слава Божа, magna gloria tua. І ми, створіння, дякуємо за це, бо те, що Син Божий благоволив воплотитися — це було для нас і через нас. Воістину для нас Ти здійснив, о Боже, таїнство втілення, що приносить Тобі найбільшу славу, і немає нічого більш справедливого з нашого боку, ніж принести Тобі за це поядку:
Gratias agimus tibi propter magnam gloriam tuam.

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Геранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

Наступна частина Меси — Kyrie. На високій Месі священик має читати його біля правої частини вівтаря, де він читав Інтроїт. Його супроводжують служителі, які не стануть наближатися до центру вівтаря, поки сам священик не піде туди. Тому вони стоять за ним на сходинках вівтаря. На низьких Месах священик читає Kyrie біля центру вівтаря.

Ця молитва — це заклик, яким свята Церква молить трьох Осіб Пресвятої Трійці: перші три звернення адресовані Отцю, Котрий є Господом: Kyrie, eleison; наступні три адресовані втіленому Сину, Христові, тому ми говоримо Christe, eleison; нарешті, останні три адресовані Святому Духу, Котрий є Господом разом з Отцем і Сином; саме тому ми повторюємо: Kyrie, eleison, “Господи, помилуй”. “Але”, – скажемо ми: “Син є також Господом разом з Отцем і Святим Духом”, – але Свята Церква використовує для нього слово “Христе”, Christe, бо це слово говорить нам про Його Втілення.

Тим часом хор співає Kyrie: спів містить ті самі слова, які декламує священик. До мелодій цих закликів раніше додавали й інші слова [Це виглядало приблизно так: Orbis factor rex aeterne, eleison — “Творче світу й Царю вічний, помилуй”. В кожному з дев’яти закликів були різні епітети, і цей набір теж мінявся протягом літургійного року: див відео вище — прим пер]; так, наприклад, месал міста Ман, виданий 1705 р., все ще включає їх в текст [Дійсно, у Франції в деяких дієцезіях для класичної Меси використовують месали, які зберігають різні локальні особливості (і називають їх “Римський месал за звичаєм міста Н”), тому цілком можливо, що навіть зараз, майже два століття потому, ця ремарка дома Геранже не застаріла — прим пер]. Месал святого Пія V припинив використання цих так званих фарсованих Kyrie майже всюди [Після винайдення книгодрукування та Тридентського Собору для багатьох дієцезій було доцільно перейти на дешевший Римський Месал, до якого можна було включати елементи локальної традиції, про що згадано трохи вище — прим пер]. На папській Месі Kyrie співається безліч раз: весь час, поки проходить чин чествування Папи. Але відносно сьогоднішньої літургійної практики це виняток [Ця ремарка на наш час (2019) застаріла: папську Месу за класичним чином більше не служать — прим пер].

Три різні вигуки, що повторюються по три рази, як тепер цього вимагає літургія, демонструють зв’язок земних співців з дев’ятьма хорами янголів [Янголи поділяються на дев’ять чинів — прим пер], які співають на Небі на славу Всевишнього. Це єднання з янголами готує нас до наступної частини Меси: співу “Слава во вишніх”, ангельської пісні, яку ці блаженні духи занесли на землю.

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Геранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

В англомовному католицькому сегменті інтернету часто пропагують 9 вересня як день, коли кожен має запросити священика на кухоль пива. В зв’язку з цим в цей день часто публікують благословення пива з актуального Rituale Romanum (а видання 1962 року є актуальним згідно з інструкцією Universae Ecclesiae). Вересень вже пройшов, але пригощати священиків пивом не пізно ніколи. Як і благословляти Боже створіння.

Благословення пива

Після цього пиво окроплюється свяченою водою.

Ця молитва майже повністю повторює стандартне благословення їжі, хіба що невизначене “Н.” замінено на “пиво, вироблене з жиру пшениці за благоволінням Твоїм”, а “їсти” – на “пити”. Ще зазначу, що діалог на початку – теж стандартний: це вступ до всіх благословень, і в ньому знак хреста кожен робить на собі, як на початку будь-якої молитви. В самому ж благословенні “+” це позначення, що священик благословляє пиво.

Якщо ви дивуєтеся “жиру пшениці” – то це цитата одразу з двох псалмів. У цих слів є кілька розумінь. Так, для тих, хто змучений (наприклад, довгою подорожжю пустелею), і пшениця подібна до сала, і вода (з Пс. 80) – солодка, як мед. Інші розуміння бачать в цих словах знак кількості та якості Божих дарів, а то й відсилку на самого Христа: Хліба, який зійшов з небес.

Закінчивши кадіння вівтаря, священик читає інтроїт [В месалі 1970 року він називається “антифон на вхід”. В Україні його майже завжди заміняють співом з пісенника, а коли священик його читає, то робить це перед тим початком Меси — прим пер]. Раніше священик цього не робив; Ордо святого Григорія оповідає, що священик одягався в сакристії і направлявся до вівтаря, тоді як перед ним несли Хрест та свічники. У цей час хор співав інтроїт, який був довшим, ніж зараз; бо тоді співали цілий псалом, з якого зараз використовують лише один вірш з малою доксологією [Зараз структура інтроїту виглядає так: антифон, вірш з псалма, мала доксологія (“Слава Отцю і Сину і Святому Духу, і нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь”) та повторення антифону. При цьому в період Страстей та на Месах за померлих доксологія пропускається. В месалі 1970 року антифон на вхід складаєтсья з двох елементів: власне антифон і вірш псалма — прим пер]. Подібним чином хор виконував і інші твори, що мають співатися під час Меси. Звичай, згідно якого священик має сам читати ці частини, взявся з низьких Мес [На яких немає хору — прим пер] і звідти проник у високі Меси [В класичному чині, священик має прочитати кожну частину Меси, навіть якщо її проспівав хор — прим пер].

Старі месали з цієї причини не були схожі на ті, якими ми користуємось сьогодні; вони містили лише молитви: колекти, секрети [Аналог молитви над дарами в новому чині — прим пер], молитви після Причастя, префації та канон [Євхаристійна молитва номер один в новому чині — прим пер]; вони називалися сакраментаріями. Все, що співалося, було в антифонарії, який сьогодні отримав ім’я градуала. (Здебільшого, частини Меси, які співаються, це фактично антифони, хіба що з більшою кількістю нот, ніж звичайні [Звичайними антифонами автор називає ті, що використовуються в богослужіннях літургії годин — прим пер].) У наші дні, з запровадженням низьких Мес, Месал включає все, що колись співав хор, а також Послання та Євангелії.

Священик, як і хор, робить знак Хреста на початку інтроїту, оскільки цей твір вважається початком читань. На Месах за померлих він знаменує хрестом лише месал.

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Геранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

Вівтар символізує Ісуса Христа. Мощі святих, які в ньому знаходяться, нагадують, що святі є членами Ісуса Христа. Бо, прийнявши нашу людську природу, Господь наше не лише зазнав Страстей, тріумфально воскрес і, вознісшись, увійшов у Свою славу. Крім того, Він заснував на землі Свою Церкву. І Він же є Главою цього Містичного Тіла, а всі Святі є Його членами. Отже, з цієї точки зору, Тіло Христове є цілісним лише тоді, коли Господа супроводжують Його святі, і саме тому святі, які перебувають з Ним у Його славі, мають бути з’єднані з Ним у вівтарі, який Його представляє.

Закінчивши молитву, нахилившись і склавши руки на вівтар, священик готується до кадіння. Під час Найсвятішої Жертви відбудуться два кадіння [Очевидно, мова про два рази, коли священик кадить вівтар: на початку Меси та на принесення дарів — прим пер], обидва з великою урочистістю задля поваги до нашого Господа, представленого вівтарем, як ми щойно говорили. Тим не менш, перший раз священик кадить, не супроводжуючи цю дію молитвою; він обмежується тим, що заносить пахощі над кожною частиною вівтаря. З книги Левіт ми бачимо, що кадило використовувалося для поклоніння Господу ще з давніх давен. Благословення, яке ладан отримує від священика під час Меси, надає цьому витвору природи надприродного характеру.

Свята Церква використовує цю церемонію й на самому Небі, де святий Йоан споглядав це в своєму Апокаліпсисі: він бачить Ангела, що стоїть із золотим кадилом біля вівтаря, на якому розташовується Агнець, а навколо якого стоять двадцять чотири старці: “І ангел прийшов і став при жертовнику, маючи золоту кадильницю” (Одкр. 8, 3). Він показує нам, як цей Ангел представляє Богові молитви святих, зображені кадилом. Таким чином, свята Церква, вірна наречена Христова, прагне наслідувати звичаї Неба, і, скориставшись тим, що улюблений учень Христа припідняв завісу небесних таємниць, вона позичає для землі те, що робиться на славу її Нареченого во вишніх.

У цей момент Меси окаджуються лише вівтар і священик; кадіння пресвітерію [Так називають частину церкви, де знаходиться вівтар та його служителі під час Меси або богослужінь Бревіарію — прим пер] відбувається лише на другому кадінні. За звичаєм Святої Церкви, на вівтарі розміщають зображення святих та мощі, які священик також кадить [Дійсно, на свята в церквах, де служать за класичним чином, прийнято ставити на вівтар ще й мощі та додаткові зображення святих, особливо якщо це свято на їх честь — прим пер].

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Геранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

Закінчивши таким чином визнання гріхів, священик знову схиляється в поклоні, менш глибоко, ніж на Конфітеор. Він говорить: Deus, tu conversus vivificabis nos, “Боже, одним поглядом ти даси нам життя”; служителі продовжуть: Et plebs tua laetabitur in te, “І Твій народ розвеселиться Тобою”. Потім священик говорить: Ostende nobis, Domine, misericordiam tuam, “Яви нам, Господи, милосердя Твоє”; на що служителі кажуть: Et salutare tuum da nobis, “І дай нам Спасителя, якого Ти нам приготував”.

Цей короткий діалог був на цьому місці з давніх часів. Остання пара реплік — слова Давида, який у псалмі 84 просить про прихід Месії; бо на Месі, перед освяченням, ми чекаємо нашого Господа точно так само, як і ті, хто перед Його Втіленням очікував на Месію, обіцяного всім народам. Під словом misericordiam, “милосердя”, яке тут вживає пророк, не мається на увазі Божа доброта. Ні, ми просимо Бога, щоб Він благоволив послати Того, Хто Сам є Його Милостивим і Спасителем, в сенсі, Тим, через Кого прийде нам спасіння. Це слово з псалма ніби переносить нас до періоду Адвенту [літургійний період, що триває кілька тиджнів перед Різдвом — прим пер], протягом якого ми безперестанно просимо про Того, Хто має прийти.

Після цього священик молиться Богові, щоб Він вислухав його молитву, а потім вітає людей, кажучи: Dominus vobiscum, “Господь з вами.” Це ніби прощання, адресоване браттям в урочистий момент, коли він збирається ступити на сходи вівтаря, подібно до того, як Мойсей укривався в хмарі. Служителі від імені вірних відповідають на це вітання словами: Et cum spiritu tuo, “І з духом твоїм”.

Готуючись піднятися до вівтаря, священик говорить: Oremus, “Молімося”. При цьому він спершу простягає руки, а потім знову з’єднує їх. Кожного разу, говорячи це слово, священик виконує цей же жест, тому що він готується молитися, а щоб помолитися, ми простягаємо руки до Бога, Який на Небі, і до Якого ми звертаємося. Так молився наш Господь на Хресті. У молитві, яку він промовляє, піднімаючись сходами, священик говорить у множині, бо йде не сам; диякон та піддиякон підіймаються разом з ним, супроводжують його та служать йому. Основна думка священика в цей урочистий момент — про очищення, бо, як він сам каже, використовуючи найвищий ступінь порівняння з біблійного івриту для висловлення величі цієї дії, він входить до Святого Святих: Ad Sancta Sanctorum. Тому він просить очистити його гріхи, молячись також і за служителів. Чим ближче ми до Бога, тим ясніше відчуваємо навіть найменшу пляму, що бруднить душу; тому священик знову відчуває потребу в очищенні та просить Бога про це. Він уже казав наступні слова: Deus, tu conversus vivificabis nos – Ostende nobis, Domine, misericordiam tuam. Але оскільки він ближче до Бога, то боїться й повторюється, щоб отримати прощення. Він переступає сходи, вимовляючи цю молитву.

Прибувши до вівтаря, він кладе на нього руки, з’єднуючи їх, та цілує його. Поцілунок вівтаря в цей момент є знаком поваги до святих, чиї мощі в нього вкладені [Донедавна кожен вівтар, навіть тимчасовий, повинен був обов’язково містити мощі святих. Для богослужінь за класичним чином наявність мощей у вівтарі все ще є обов’язковою — прим пер]. Він читає ще одну молитву, в якій просить пробачити його гріхи: peccata mea; але він починає її словами у множині: Oramus te, “Ми молимо Тебе”, тому що всі присутні при звершенні Найсвятішої Жертви повинні мати синовні почуття до священика та молитися разом із ним і за нього.

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Геранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

Тут і в наступних постах ми на початку даватимемо для зручності текст Меси, який коментується в даному уривку, з українським перекладом. Одразу звернемо увагу на те, що дом Геранже коментує класичну Месу, тому буде багато відмінностей з популярним в Україні чином 1970 року.

Зробивши знак Хреста, священик мовить антифон: Introibo ad altare Dei, “Я ввійду до Божого жертовника”, що передує 42 псалму. Цей антифон завжди промовляється повністю перед псалмом та після нього [Зараз це речення виглядає дещо дивно, бо так робиться з усіма антифонами. Донедавна це було ознакою великих свят, а не-святкові антифони промовлялися “півтора рази” – перед псалмом лише кілька слів, і повний текст після псалма. Дом Геранже натякає, що навіть в будні Меса має елементи свята — прим пер]. Потім він починає псалом Judica me, Deus та читає його до кінця поперемінно зі служителями. Цей псалом був обраний через вірш: Introibo ad altare Dei, “я ввійду до Божого жертовника”, що прекрасно підходить для вступу до Святої Жертви. Загалом, Свята Церква в своїх церемоніях завжди обирає псалми через якийсь один вірш, який стосується того, що вона робить або що хоче висловити. Цей псалом не завжди знаходився в Месалі: його використання встановив святий Пій V у 1568 році. Слухаючи, як священик мовить цей псалом, і з перших же стрічок: ab homine iniquo et doloso erue me, “від чоловіка лукавого й несправедливого мене визволь”, ми розуміємо, що він представляє самого нашого Господа і говорить від Його імені.

Вірш, взятий за антифон, показує, що Давид був ще молодим, коли складав цю пісню на славу Господню; бо, кажучи, що він йде до вівтаря свого Бога, він додає: Ad Deum qui laetificat juventutem meam, “до Бога, який є щастям моєї молодості” [дом Геранже не завжди дає буквальний переклад – прим пер]. Хвилювання, що живе в його душі, змінюється здивуванням; але незабаром він заспокоюється, поклавши надію на свого Бога, і тому його пісня сповнена радості. Через це свята Церква не бажає, щоб цей псалом мовили на Месах за померлих, на які ми приходимо прохати про полегшення для душі, відхід якої лишає нас в турботах та скорботі. Так само і в період Страстей [Літургійний період, що триває між 5 неділею Посту та Пасхою, відсутній в чині 1970 року — прим пер], під час якого свята Церква сконцентрована на стражданнях свого Нареченого та не думає про радісне.

Цей Псалом гарно підходить для початку Меси, бо в ньому говориться про нашого Господа та про Його пришестя. Хто посланий до язичників, як не Той, Хто є Світлом та Істиною? Давид це знав, тому й вигукнув: Emitte lucem tuam et veritatem tuam. З ним і ми повторюємо це, звертаючись до Бога: “Надішли нам Того, Хто є Світлом і Істиною”.

Псалом закінчується словами “Слава Отцю…”, та повторенням антифону, після чого священик просить допомоги Господа, кажучи: Adjutorium nostrum in nomine Domini, “допомога наша в імені Господа”, на що йому відповідають: Qui fecit coelum et terram, “Котрий створив небо і землю”. У псалмі, який він щойно скінчив, священик висловив велике бажання отримати нашого Господа, Світло й Істину; але коли він думає про зустріч, яка відбудеться між грішною людиною й Богом, то відчуває потребу в підтримці. Так, це Бог схотів цієї зустрічі, це правда, і за Його встановленням така зустріч є в порядку речей; незважаючи на це, людина відчуває й розуміє свою нікчемність і недостойність. Священик проявить смирення і визнає себе грішником; і, щоб заспокоїти себе, він починає зі знаку Хреста, просячи допомоги Господа, і готуючись визнати свої провини.

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Геранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

Ординарій Меси або Чин Меси, Ordo Missae — це весь набір рубрик і молитов, які використовуються в служінні св. Меси, і склад якого не змінюється попри відмінності поміж святами, які відзначає Церква.

Неможливо скласти повне уявлення про церемонії Меси, не звертаючись до урочистої або високої Меси, Missa solemnis, на якій ґрунтуються інші [У класичній формі римського обряду відрізняють низьку, співану, високу та понтифікальну Меси, хоча це дещо розмита класифікація. Низька та співана служаться одним лише священиком, якому допомагає один чи декілька міністрантів та без хору на низькій чи хором на співаній. На високій же Месі задіяні також диякон, піддиякон, кілька міністрантів та хор. Понтифікальну служить єпископ з відповідними його сану церемоніями. Вже в час Геранже низькі меси були основним способом звершення Євхаристії, і тому автору доводиться робити цю ремарку про те, що, щоб зрозуміти низьку Месу, треба вміти побачити в ній скорочену високу — прим пер]. Так, наприклад, було б незрозуміло, чому священик іде співати Послання з одного боку вівтаря, а Євангеліє — з іншого, а не залишиться посередині [Нагадуємо читачеві, що Геранже пише про класичний чин Меси, який зараз зветься екстраординарною формою, і не всі його особливості були успадковані популярним в Україні месалом 1970 року – прим пер]. Ці дії не пов’язані напряму з Жертвою, але натомість лише відтворюють практику урочистої Меси: диякон співає Євангеліє зліва, піддиякон виголошує Послання праворуч: пізніше ми розглянемо це детальніше. На низьких та співаних Месах священик через відсутність диякона та піддиякона сам виконує їх функції, послідовно йдучи на ті місця, які вони займають під час урочистої Меси. Тому часто пояснення дій священика, що служить низьку Месу, треба шукати в відповідних елементах високої Меси.

Жертва Меси — це Хресна Жертва; ми повинні бачити в ній нашого Господа, прибитого до Хреста, Котрий приносить Свою Кров за наші гріхи Богові Отцю. Тим не менш, неможливо знайти в різних частинах Меси точні відповідники різних обставин Господньої Страсті, як це робили деякі автори посібників з відвідування Меси [Ранні пояснення церемоній Меси дійсно часто намагаються інтерпретувати будь-яку деталь в символічному ключі, шукаючи їй відповідність в житті чи Страсті Господа. Епоха раціоналізму породила протилежний метод, в якому всі символічні пояснення відкидаються, а будь-які жести пояснюються з міркувань практичної необхідності. Дом Геранже в своєму поясненні намагаєтсья дотримуватися балансу, але все ж більш схиляється до “практичних” пояснень. Крім того, в 18-19 століттях дійсно були популярні так звані “мануали” – короткі посібники з різних духовних вправ, в тому числі з відвідування Меси — прим пер].

Священик залишає сакристію та йде до вівтаря, щоб принести Святу Жертву [Це один з синонімів до “відслужити Месу” – прим пер]. Він, як зазначає рубрика, paratus, тобто одягнений у священні шати [фр. parements — прим пер] — одяг, призначений для служіння Святої Меси. Прийшовши до підніжжя вівтаря, він віддає належні знаки пошани, тобто, якщо там зберігається Пресвяте Таїнство, він схиляє коліно; якщо Його там немає, він обмежується глибоким поклоном; ось що означають слова рубрики: debita reverentia.

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Геранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

Вступ до перекладу

Ми живемо в час, коли повстає й набирає обертів новий літургійний рух. Все більше мирян та священства згадують про важливість краси церковного богослужіння. Більше вірних починає наполягати на тому, що зрозумілість літургії для вірних досягається не пониженням рівня Меси до рівня середнього захожанина, а суворим дотриманням традиційних рубрик та публікаціями просвітницької літератури про їх значення. Так, перевидання й переклади отримали не лише класичні пояснення богослужіння Гійома Дюрана, Проспера Геранже, але й менш відомі твори, на кшталт книг Амалара з Меца та “Діаманту душі” Гонорія Отунського. Більш того, з’являються нові твори на зразок “духовних” інтерпретацій, як Nothing superfluous, а нові видання повних мирянських месаликів важко уявити без короткого катехизма про Месу та невеликих пояснень до кожного пропрію. Навіть суворі прихильники ексклюзивності Меси Павла 6, яка задумувалася як така, що не потребує інтерпретацій, видають пояснення до неї, прикладом чого може бути “Меса” кард. Люстіже, відома українському читачеві в російському перекладі.

Україномовне суспільство, хоча й позбавлене (наскільки мені відомо) доступу до великих книг, що розкривають суть латинськтого богослужіння, але короткі фрагменти такої літератури доступні україномовному читачеві завдяки ентузіастам УВУ (кілька прикладів: 1, 2, 3). Я сподіваюся, що матиму достатньо часу та наснаги, щоб внести й свій вклад у цю справу перекладом якоїсь класичної книги.

Чому саме Геранже

Власне, вибір книги ще стоїть для мене питанням. Крім очевидних практичних питань з тим, щоб, наприклад, я міг читати книгу не з відсканованого рукопису 13 століття, а з оцифрованого тексту, або щоб все було просто з авторськими правами, є питання змісту. Коментар до богослужіння може впасти в одну з двох крайнощів. Перша — інтерпретувати все виключно в духовному світлі, шукаючи навіть в очевидно випадкових речах елементи символізму. Наприклад, Амалар з Мецу пише, що 4 читання пасхальної ночі (таке число притаманно деяким західним обрядам) означають чотири сторони жертовника, що поставив Мойсей в Скинії (що? чому? для чого?). Інша крайність: інтерпретувати всі жести в дусі, ніби вони мали практичний сенс, а коли його втратили, люди продовжили робити те ж саме на автоматі. Коли хтось вам каже, що кадило використовується тому й лише тому, що в стародавні часи люди не милися, а хотілося, щоб в храмі не дуже тхнуло — це саме ця крайність (і неправда). Середньовічні книги в основному трохи та й страждають від першої крайності, а модерні автори люблять вдаватися в довгі історичні екскурси, часто залишаючи питання значення жестів відкритим.

Дом Геранже, за переклад якого я взявся, намагається витримати баланс між цими двома крайнощами, але його таки заносить в історизм. Тому я досі вагаюся, чи не закинути його, та не взятися за щось, центроване на “духовній” інтерпретації, наприклад “Діамант душі”.

Крім того, той чин Меси, який коментує Геранже, зручний тим, що не відрізняється від того, що міститься в Месалі 1962 року, виданому за св. Йоана ХХІІІ та відносно популярному в наш час на Заході (з середньовічними коментарями це була б проблема, вони орієнтовані на старшу літургію). Український читач, щоправда, знайомий здебільшого лише з чином Меси 1970 року, який містить багато відмінностей. Але я не думаю, що це становить проблему.

Загалом, якщо набереться з десяток коментарів, що висловлюють бажання змінити книгу на переклад на щось середньовічне й “духовне”, до того, як я перекладу надто багато, то я дослухаюся.

Про біографію автора Вікіпедія розкаже краще за мене. Або, якщо кому простіше читати російською, Православна енциклопедія (дуже стисло).

Контекст коментаря Геранже

Дом Геранже жив в важкий для Церкви у Франції час. З одного боку, Революція знищила монастирі, відібрала церкви й загнала вірних священиків у підпілля: це не дуже посприяло загальному благочестю. З іншого боку, ще до Революції у Франції запанував нео-галіканський рух, і його проявом в літургії було те, що кожен єпископ вважав себе вправі міняти богослужіння відповідно до своїх забаганок.

Дом Геранже доклав багато зусиль, щоб змінити цю ситуацію, і його твори про літургію часто піднімають тему, як би сказали зараз, органічного розвитку богослужіння як противаги самовільним змінам, що вносять єпископи та священики, керуючись їм одним зрозумілими критеріями. Чому я про це пишу? Бо про деякі частини Меси Геранже в своєму коментарі пише “це ні в якому разі не можна міняти”, і важливо розуміти контекст, в якому це написано. А про те, наскільки все ж правомірно було їх міняти, читач хай вирішує сам.

Одразу зазначу, що цитати з Писання я буду часто брати не за існуючими перекладами, бо часто автор переказує його, а не перекладає. В інших випадках я використовуватиму переклади Турконяка або Хоменка. Тексти Меси я братиму з українського перекладу Римського Месалу 1970 року, інколи вносячи необхідні зміни (точніше, я просто цитуватиму український переклад класичної Меси, зроблений за цим принципом).

Зміст книги
Наступна частина