Слова молитви

Ось як починається цей Символ:
Credo in unum Deum. “Вірую в єдиного Бога”. Зверніть увагу на різницю. Апостоли в своєму Символі не помістили тут слова unum, “єдиного”; їм в їх час це не здавалося необхідним. На Нікейському Соборі Церква вирішила, що потрібно його додати, аби наголосити на Єдиності Божества поряд з виразним сповідуванням Трійці Осіб, спрямованим проти аріан. Але чому ми говоримо: Credo in Deum, “вірую в Бога”? Навіщо тут прийменник “в” [Латиною, як і українською, він вказує в тому числі напрям руху – прим пер]? Він дуже важливий, як буде зрозуміло за мить. Віра – це ніщо інше, як рух нашої душі до Бога. Віра, поєднана з любов’ю, жива віра, яку Церква помістила в серця своїх дітей, прагне за своєю природою до Бога, піднімається і возвишається до Нього, Credo in Deum.

Існує два способи пізнання Бога. Людина, яка бачить усі речі, з яких складається Всесвіт: земля, та нескінченна кількість рослин і тварин, що її населяють; небесна твердь, прикрашена своїми зірками, посеред яких з невимовною пишністю сяє сонце, і рух яких так чудесно впорядковано. Ця людина, отож, побачивши стільки див, влаштованих в такому порядку і з такою досконалістю, не може не визнати, що це влаштовано кимось. Це називається раціональною істиною. Якби людина не дійшла до цього висновку, то виявила би брак інтелекту, і була б рівнею тваринам, яким не дано розуміти, оскільки вони позбавлені мислення. Це, отже, пізнання Бога розумом; ми бачимо творіння та робимо висновок, що це витвір самого Бога.

Але коли ми кажемо про пізнання Бога як Отця і Сина і Святого Духа, то, безумовно, необхідно, щоб Сам Бог сказав нам про це, і щоб ми прийняли Його слово вірою, тобто надприродньою схильністю сприйняти те, що сказав Бог, покластися на Його слова. Бог відкриває мені такі речі через Свою Церкву; одразу я ніби виходжу з себе, возвишаючись до Нього, і визнаю за правду те, що Він благоволив відкрити мені. Саме так ми визнаємо Бога: Credo in unum Deum, Patrem omnipotentem. “Вірую в єдиного Бога, Отця Вседержителя”.

Factorem coeli et terrae, visibilium omnium et invisibilium. Бог сотворив небо і землю, все видиме і невидиме. Гностики приписувати Богу створення лише матерії та видимих істот [Для більшості гностичний течій матерія є злом, і, відповідно, Деміург, творець матерії, є злим духом — прим пер]; вони були засуджені цими словами Нікейського Собору, який наполягав на тому, що всі видимі і невидимі речі, visibilium et invisibilium, – це Боже творіння. Таким чином, у Символі людина віддає шану Богу як вічному [Тобто як Тому, Хто є поза часом, бо час це елемент створеного світу — прим пер], як всемогутньому [Саме це і означає слов’янське слово “Вседержитель”, вживане тут в українському перекладі — прим пер], і як Тому, Хто цією всемогутністю сотворив все видиме і невидиме. Цими ж словами виражається віра у створення Ангелів [Слова перших віршів книги Буття, цитовані у Символі, “небо і землю”, означають відповідно нематеріальну (ангели і демони) та матеріальну (те, що сприймається вимірюваними пристроями) частини творіння — прим пер].

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Ґеранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

За Євангелієм слідує Символ віри. Цей текст читається, щоб виразити ісповідання віри; а оскільки наша віра базується на Святому Євангелії, Символ віри негайно слідує за читанням цих священних слів. Бажано, щоб вірні долучалися до того, щоб промовляти слова цього ісповіання віри, що заперечує єресі.

Крім неділь, Символ віри читається на свята апостолів, які проповідували віру; на урочистості Вчителів Церкви, які її захищали; на день святої Магдалини, яка найпершою увірувала у Воскресіння та проголосила про нього апостолам, таким чином ставши апостолом апостолів; на свята ангелів, бо вони згадуються в Символі, а саме в словах factorem caeli et terrae, visibilium omnium et invisibilium, “Творця неба й землі, всього видимого і невидимого”; на свята Пресвятої Богородиці, бо Символ також говорить про Богоматір (хоча на вотивних Месах його пропускають [Вотивні Меси – це Меси на честь свят чи святих, пам’ять яких не припадає на цей день календаря – прим пер]). Ще його кажуть на річницю освячення церкви та на свято її покровителя, бо на ці дні до церкви сходиться багато вірних; з тієї ж причини його читають на свята Йоана Хрестителя, лише якщо вони припадають на неділю, бо святий Йоан жив до сповнення таїнств спасіння, і в Символі про нього не йдеться. Символ віри кажуть і тоді, коли в церкві є частинка мощей святого, чий день відзначається, теж через те, що в такі випадки до церкви сходиться багато вірних.

На Месі Свята Церква використовує не Апостольський Символ віри, а Нікейський; якщо бути ще точнішим, Нікейсько-Константинопольський, оскільки частину про Святого Духа додали на заперечення єресі Македонії на першому Константинопольському Соборі [Це дискусійна тема. Нема свідчень про те, що Символ, про який йде мова, був відомий отцям Константинопольського Собору. Артикул же про Святого Духа, хоч і в набагато коротшій версії, мали й інші згадані тут Символи – прим пер].

До 11 століття цей Символ не звучав на публічних церемоніях в церквах Риму. Святий Генрих ІІ, імператор Священної Римської Імперії, під час візиту до Риму дивувався тому, що не почув там Символ віри. Він говорив про це з Папою Бенедиктом VIII, який тоді був на кафедрі святого Петра, і Понтифік відповів, що Римська церква таким чином підкреслює чистоту своєї віри: вона не має відкидати єресі, бо ніколи їх не приймала. Однак незабаром після цієї розмови зі святим імператором було вирішено, що Символ віри буде звучати в Римській церкві на недільних Месах, щоб це ісповідання віри набуло ще більшого авторитету від того, що звучить з кафедри святого Петра.

Нікейський Символ довший, ніж Апостольський, який так само містить усі істини віри. Але оскільки з часом виникали різні єресі, було необхідно детальніше розкрити кожен артикул, на який нападали. І так різним помилкам давали відсіч по мірі їх появи. Цей Символ містить усе, у що ми мусимо вірити, бо ми говоримо:

Credo Ecclesiam, “Вірю Церкві”: вірячи у все, у що вірить Свята Церква, ми отримуємо все, що вона прийняла, все, що було оголошено істинним і на соборах в Нікеї та Константинополі, і на всіх наступних [Дійсно, латинський текст Символу тут містить гру слів: в класичній латині ця фраза означає “вірю в Церкву”, що є буквальним перекладом грецького тексту; але її також можна зрозуміти як “вірю Церкві”. В усіх інших артикулах Символу використовується прийменник “in” – прим пер].

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Ґеранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

Інтроїт Меси цього дня взято з книги Естери. Це уривок з молитви Мардохея, батька Естери: він послав свою дочку до суворого царя всупереч протоколу, коли йому й його народові загрожує нагла смерть. Естер же радить йому молитися й постити, поки вона ризикує собою, і обидва слідують цій пораді. Тому книга Естери має кілька таких молитов, і деякі з отців Церкви (в східному сенсі цього виразу) рекомендували їх як зразок того, як треба молитися. Але якщо у вас протестантська Біблія, то цих молитов ви там не знайдете. Отець Хоменко в своєму перекладі теж чомусь поставився до тексту цієї книги вибірково, включивши в нього не всі пасажі, які є в Септуагінті та Вульгаті, але відсутні в сучасних юдейських версіях, так що читайте о. Турконяка. Він поміщає цю молитву в 4 главі, тоді як в Вульгаті вона складає частину глави 13.

Я взяв переклад у Турконяка і трохи наблизив до тексту інтроїту.

Колекта

Як не дивно, “сім’я” це не перше значення слова familia: це скоріш “господарство” чи, як передає слов’янський переклад, “челядь”, тобто сукупність людей, залежних від голови сім’ї, paterfamilias. Так і в колекті, Бог-Отець виступає таким собі патерфаміліас, який піклується про родичів, слуг, рабів та клієнтів. Оскільки українському читачеві ще знайоме таке розуміння сім’ї, то я вирішив залишити це слово. Не “родина”, бо у мене цей термін більше асоціюється не з тими, з ким ти живеш разом, а з кровною ріднею десь в далеких країнах, з якою ви мало перетинаєтеся.

Ну і adversitátibus я переклав як “супротивників”, тоді як це скоріш не лише самі особи, які бажають нам зла, але й те зло, яке вони роблять: слов’янською це переклали як “противностей”. Але я щось не можу знайти гідний варіант українською.

Оферторій

Також у цієї Меси незвичний оферторій, натхненний початком книги Іова:

Ви можете помітити, що текст у відео набагато довше за той, що я помістив, бо він співається там як антифон між віршами (по-сучасному: приспів між куплетами), що залишається можливим варіантом і нині. Повну версію тексту можна знайти, наприклад, тут – з англійським перекладом та коментарем Амалара з Меца.

Інший середньовічний коментар, “Діамант душі”, теж називає повторення в куплетах ознакою хвороб Іова. І при цьому відмічає, що: “Іов тут є образом Христа, що переніс страждання заради нас, і приніс Себе Самого в Жертву Отцеві за світ, як це виражають вірші-куплети. В (цьому) оферторії Церква показує, що Христос постійно заколюється як Жертва, і згадує Його, Принесеного за нас”.

Секрета

Латинські звороти “іменник+прикметник” інколи українською доречніше звучать як “іменник+іменник”. Як і тут: буквально poténti pietáte звучить як “могутньою милістю”, і зрозуміліше було б написати “силою милості”. Але як можна пройти повз вираз “могутня милість”? В принципі, тут взагалі великий простір для розуміння, бо слово багатозначне. Так, англійські переклади дають тут (power of/mighty) love. А можна викрутитися й написати “ніжність”. “Могутня ніжність” – звучить же? Або “благочестя”. Але я занудний, так що вибрав більш емоційно нейтральну “милість”.

Поки лунають ці пісні, диякон йде по євангеліарій [Книга, що містить уривки з Євангелія, що читаються на Месах — прим пер] і кладе його на вівтар. Вівтар бо представляє Господа, і це покладення євангеліарія підкреслює зв’язок між Словом Божим, що звучить в Євангелії, та Самим Господом. Священик, хоч і не кадить євангеліарій, але благословляє ладан: диякон не має права зробити це сам.

Одразу після цього диякон стає навколішки на найвищій сходинці вівтаря, і промовляє молитву Munda cor meum, в якій він просить Бога, щоб його серце та його губи були очищені, аби він з гідністю виголосив святе Євангеліє. У цій молитві він згадує запалене вугілля, яким серафим торкнувся губ пророка Ісаї, щоб очистити його і зробити його гідним оголосити натхненну Святим Духом вість (Іс 6, 5-7). Так само, на низькій Месі священик промовляє цю молитву сам.

Після молитви диякон бере з вівтаря книгу і, ставши на коліна перед священиком, просить про благословення, говорячи: Jube, Domne, benedicere, тобто: “Пане, благословіть мене, будь ласка”. На низькій Месі священик просить Божого благословення словами Jube, Domine, benedicere , “Господи, благоволи благословити мене”. І продовжує благословення з подібними змінами: так, щоб обернути його на прохання до Бога про благословення.

Диякон, отримавши благословення, цілує руку священика, яку той має покласти на євангеліарій. Таким чином, священик ніби благословляє диякона читати в його ім’я.

Формується процесія, що йде до амвону Євангелія, і там Диякон починає з урочистого виразу: Dominus vobiscum, “Господь з вами”. Це єдиний випадок, коли під час Меси диякону дозволено вітати людей цими словами. Він вживає їх, готуючи вірних та ніби говорячи: “Зараз ви почуєте Слово Боже, Слово вічне; це велика благодать для всіх вас! Нехай же Господь буде з вами, нехай Він просвітить і живить вас Своїм словом”. На що люди відповідають: Et cum spiritu tuo, “І з духом твоїм”.

Тоді диякон виголошує заголовок уривку, який він збирається читати, словами: Initium або Sequentia sancti Evangelii, “Продовження” або “Початок святого Євангелія”. При цьому він робить знак Хреста на книзі, в тому місці, де починається уривок Євангелія. Одразу ж він осіняє хрестом свої лоб, уста і груди: так через Хрест, що є початком всякої благодаті, він просить про те, щоб завжди мати Євангеліє в серці та на губах, та щоб ніколи його не соромитися [В оригіналі це гра слів, де “мати червоний лоб” означає “зашарітися від сорому” — прим пер]. Він одразу ж бере кадило та тричі окаджує книгу, в той час як люди відповідають на оголошення Доброї Новини, прославляючи Господа Ісуса Христа, Чиє слово має зараз прозвучати: Gloria tibi Domine, “Слава Тобі, Господи”.

Нарешті, настає час співати святе Євангеліє. Диякон з’єднує долоні, але не кладе руки на євангеліарій, не дозволяючи собі такої фаміль’ярності з книгою, яка містить вічні слова. По завершенні читання піддиякон несе відкриту книгу священику, який цілує початок Євангелія [Те ж місце, над яким диякон робив знак хреста. В сучасних книгах його відмічають спеціальним знаком — прим пер], кажучи: Per evangelica dicta deleantur nostra delicta, “нехай наші гріхи будуть стерті євангельськими словами”. У цій формулі, яку також використовують на утренях, ми знаходимо свого роду риму, яка видає її середньовічне походження.

Тим часом диякон одразу по закінченні читання обертається до священика, від імені якого він співав Євангеліє, і, взявши кадило, тричі його окаджує. Лише священик отримує це чествування в цей момент.

Священик, який служить Месу без диякона та піддиякона, під час проголошення Євангелія має покласти книгу так, щоб він сам при цьому дивився частково на Північ. Диякон же, виконуючи цю функцію, повністю орієнований на Північ, бо, згідно зі словом пророка Єремії (1, 14): “З півночі зірветься лихо на всіх мешканців землі”. З тієї ж причини при хрещенні дорослих катехумен [Тобто той, кого хреститимуть — прим пер] розміщується обличчям на Північ, коли він зрікається Сатани [Тобто, оскільки Північ символізує край зла, звернення туди Євангелія натякає на черпання сил на спротив злу в Євангелії, а також на преобразуючу силу Слова Божого та, відтак, необхідність його проповіді — прим пер]. В давнину у великих церквах було два амвони, тобто підвищення, один для читання Послання, а другий для Євангелія. Сьогодні ми бачимо це лише в Римі, в церквах святого Климента та святого Лаврентія-поза-стінами. Вони також були в церкві св. Павла до її реставрації. Саме на амвоні ставили пасхальну свічку протягом сорока днів від Пасхи до Вознесіння.

Відмітьмо різницю, яку Церква встановлює між способами проголошення Євангелія та Послання. При читанні Послання вона наказує просто оголосити, який уривок буде читатися, тоді як проголошенню Євангелія завжди передує Dominus vobiscum. У Посланні бо говорить лише слуга; в Євангелії ж звучить слово Самого Господаря, і тому варто наново пробудити увагу віруючих.

Ми відповідаємо: Laus tibi, Christe, “Слава Тобі, Христе”, лише після читання Євангелія священиком [Деякий час, в т.ч. тоді, коли писалася ця книга, священик мав сам прочитати Послання та Євангеліє дня, навіть якщо їх протягом тої ж Меси співали піддиякон та диякон — прим пер]. Раніше ж він нічого не читав з того, що співає хтось інших, і, оскільки Євангеліє належить до цієї категорії, він його просто слухав.

На Месах за померлих диякон не просить благословення священика перед Євангелієм. Оскільки ця церемонія містить чествування, ми утримуємось від неї на знак скорботи та смутку. Також в процесії до амвону не несуть свічники, а священик не цілує книгу в кінці читання. Так само й диякон не цілує руку священика після того, як бере з вівтаря євангеліарій.

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Геранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

Градуал

Між Посланням та Євангелієм ми співаємо Градуал [В месалі 1970 року градуал лишається як опціональна заміна до респонсорійного псалму — прим пер]. Він складається з рефрену респонсорія з його віршем. В давнину ми повторювали весь рефрен до і після вірша, у формі, яка все ще використовується в коротких респонсоріях Бревіарію [Це наступна форма: соліст співає рефрен, хор його повторює, потім соліст співає вірш, на що хор відповідає повторенням частини рефрену, соліст співає “Слава Отцю..”, на що хор повторює весь рефрен — прим пер], але на дуже вишукану мелодію.

Градуал це наймузичніша частина богослужіння; і оскільки його мелодія дуже вибаглива, його виконання в давнину доручали лише двом співцям. Для цього вони виходили на амвон, мармурове підвищення посеред церкви, і, оскільки треба було підніматися туди сходами, цей твір отримав назву Градуалу [Gradus це сходинка латиною — прим пер]. З тої ж причини деякі псалми ми називаємо піснями сходів: їх співали під час підйому сходинками Єрусалимського Храму [Мова про псалми 119-133, кожен з яких має такий заголовок. Більш вживаний український термін: “Висхідна пісня” — прим пер].

Алілуя та тракт

За Градуалом слідує Алілуя або Тракт, в залежності від поточного літургійного періоду. Слово “Алілуя” співається солістом та повторюється хором, за чим слідує вірш, після чого “Алілуя” повторюється втретє. Цей винятковий спів на прославу Бога не міг не бути включеним до Меси. В ньому є щось настільки радісне й водночас загадкове, що в покаянні періоди, тобто від Семидесятидення [Період, що починається зо 70 днів до Пасхи — прим пер] до Великодня, цей спів не звучить на Месах.

В ці дні Алілую заміняє Тракт. Він заповнює час, який потрібен на кілька церемоній: так, диякон, попросивши благословення священика, у складі процесії йде до амвону, призначеного для виголошення Євангелія, та готується звіщати Боже Слово. Тракт декілька разів на рік включає повністю (або майже повністю) цілий псалом, як ми це бачимо в першу неділю Великого посту. Але зазвичай він містить лише кілька віршів. Ці вірші, які співаються на досить багату й специфічну для цього твору мелодію, слідують один за одним без жодних приспівів чи повторень: і саме через те, що вони виконуються без перерви, їх називають Трактом.

Секвенція

На деякі урочистості до Алілуї або Тракту додається Секвенція, Sequentia. Її почали додавати до піснеспівів Меси набагато пізніше часів святого Григорія, приблизно в 9 столітті. Назва Sequentia, тобто “продовження”, виникла тому, що спочатку цей твір складався з тексту, який співали на мелодію, на яку співається останнє “а” в слові Alleluia. Ця мелодія називались Sequentia до появи перших секвенцій [В григоріанських мелодіях Алілуї остання буква цього слова зазвичай протягується, як ви можете почути в відео вище. Це звичай настільки давній, що вже св. Августин посилається на нього в дусі: ми протягуємо цей звук на знак того, що не хочемо полишати прославляти Бога, навіть коли нам бракне слів. Зараз цей фрагмент мелодії зветься Jubilus — прим пер].

Інша назва цього твору — Prosa, Проза, оскільки в первісному вигляді він не нагадував ні гімни, в написанні яких застосовувалися віршовані розміри, запозичені у античних авторів, ні ритмічні твори, що з’явилися ще пізніше. Це дійсно був прозовий твір, який, як ми вже зазначили, співали для того, щоб надати слова мелодії Алілуї. Однак поступово його форма наблизилася до форми гімнів.

Секвенція мала збільшувати урочистість богослужіння, і, поки її співали, лунали дзвони та орган. Секвенції були написані для кожного свята, а також для неділь Адвенту.

В Римському Месалі, виданому святим Пієм V, збереглися лише чотири з них [Може скластися хибне враження, ніби якісь секвенції прибрали з Месалу. Насправді кожна місцевість мала свій корпус секвенцій, який не обов’язково покривав усі свята року. Римський обряд відрізнявся консерватизмом, і до Пія V встиг адаптувати лише ті, які згадуються в цьому абзаці — прим пер]. Це Victimae Paschali, найстаріша з усіх, і зразок, за яким створювали інші, а також Veni Sancte Spiritus, Lauda Sion і Dies irae [В чині 1970 року секвенцію Dies irae перемістили з Меси за померлих в Літургію Годин останнього тижня Звичайного періоду — прим пер]. Пізніше було додано Stabat Mater. У нашому бенедиктинському Месалі також містяться Laeta dies на день святого Бенедикта; її складено в 16 столітті.

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Геранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

Після колект та інших молитов, які часто додають до неї та називають споминами [В класичному чині використовують кілька молитов, якщо співпадають свята, або коли є якась особлива потреба для молитви — прим пер], йде Послання [Більшість днів року в класичному чині два читання: Послання та Євангеліє. Наявність в Месі дня читань перед Посланням (їх буває до семи) є ознакою покаянних днів — прим пер]. Майже завжди його беруть з Послань Апостолів, однак вони бувають і з інших книг Священного Писання. Звичай читати лише одне послання встановився не від перших днів Церкви, але йому щонайменше тисяча років. У перші століття ми читали спершу уривок зі Старого Завіту, за яким слідував уривок із апостольських послань [Це гіпотеза літургістів 19 століття, яка зараз вважається спростованою. Немає жодних даних, які б вказували на наявність більш як двох читань на Месі за Римським обрядом, крім як в покаянні дні — прим пер]. Тепер же на Месі звучить лише Послання, за винятком квартальних постів [Покаянні дні, що випадають чотири рази на рік — прим пер] та ще кількох днів. Читання уривків зі Старого Завіту перед Посланням зникло зі створенням месалу в його сьогоднішньому вигляді. Такий месал містить усе, що входить до Меси, незалежно від того, чи це читає священик, чи співає хор, і який тому й називається повним месалом.

Давні месали, як ми писали вище, називалися Сакраментаріями та містили лише молитви, префації та канон. Решта містилася в Антифоналах, Лекціонаріях та Євангеліаріях. Коли відбулася ця зміна, ми багато втратили: для кожної Меси була своя префація, тоді як сьогодні кількість цих богослужбових творів звелася до дуже малої. Подібна ситуація була й з богослужіннями добового кола (Літургії Годин), коли ще не було єдиного Бревіарія; натомість були Псалтир, збірки гімнів, Біблія, мартирологій, з якого читалися Житія святих, і Гоміларій, який містив творіння св. Отців.

Довгий час Меса Першої неділі Адвенту включала два Послання, з яких ми врешті-решт лишили одне. З іншого боку, в Бревіарії ця неділя зберігає старовинні звичаї краще за більшість інших. Так, наприклад, хоча вона й належить до класу Semiduplex [В літургійному календарі кожен день має свій клас, щоб визначати, як суміщати кілька свят, коли вони випадають на одну дату, або загалом характеризувати літургійні особливості — прим пер], але в цей день після колекти не додаються додаткові молитви [Мова йде про Suffragium — прим пер], і так триває аж до Богоявлення. Ці додаткові молитви з’явилися аж в 11 столітті, не раніше.

Таким чином, у святій Жертві все відбувається в визначеному порядку. Спочатку священик виклав прохання і виразив побажання присутніх у колекті: його устами промовила вся Церква. Незабаром, в читанні Євангелія, ми почуємо слово Вчителя; але для початку Свята Церква хоче підготувати нас до цього словом Його служителя, і тому спочатку вона призначає читання Послання. Таким чином, від пророків та апостолів, ми переходимо до самого Господа.

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Геранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

По закінченні гімну “Слава во вишніх” священик цілує вівтар і, обернувшись до вірних [Під час класичної Меси священик зазвичай звернений в ту ж сторону, що й вірні. Коли він до них говорить, то фізично обертається. Практика, коли священик й вірні звернені одне до одного протягом всієї Меси не є обов’язковою чи основною навіть в чині 1970 року та завдячує модним віянням кінця ХХ ст. Станом на зараз, вона починає втрачати популярність, особливо після того, як префект Конгрегації дисципліни Таїнств кілька разів просив священиків змінити поставу на більш традиційну — прим пер], каже: Dominus vobiscum, “Господь з вами”. Він вже вимовляв цю фразу, коли був наодинці зі служителями, але тоді він все ще був біля підніжжя вівтаря, і це було схоже на прощання: здавалося, що готуючись увійти до хмари [Відсилка на молитву Мойсея в хмарі перед отриманням Закону та на попередні глави — прим пер], він не хотів розлучатися з вірними, не звернувшись з ніжністю до тих, хто молиться з ним. Але в цей момент свята Церква використовує цей вираз і з іншою метою: привернути увагу вірних до колекти, яку зараз виголосить священик.

В цій молитві він підсумовує прохання присутніх і представляє Богові ці благання. Назва колекти походить від латинського colligere, “збирати, з’єднувати”. Колекта має велике значення. Тож свята Церква хоче, щоб ми вислухали її з повагою та серйозністю. Згідно з монашим звичаєм [Як було згадано вище, різні місцевості та монаші ордени мають свої особливості класичного римського обряду. Місцевий набір називається “звичай”, usus, і в цьому реченні слово вжито саме в цьому сенсі. Зараз монаший звичай поширений переважно в бенедиктинських монастирях — прим пер], всі схиляються в глибокому поклоні, поки священик декламує цю молитву; каноніки [Форма богопосвяченого життя, в якій священики прив’язані до певного храму — прим пер] ж слухають її, звернувшись до вівтаря.

В кінці колекти хор виголошує: Амінь, тобто: “Так, це саме те, про що ми молимося, і ми схвалюємо те, що щойно прозвучало”.

[Для розуміння наступного абзацу знадобиться короткий глосарій:

1. Бревіарій або Літургія годин: богослужіння добового кола, що в латинських обрядах складається з 8 частин. Детальніше про кожну з них нижче.
2. Вечірня: богослужіння при заході сонця (чи трохи перед ним).
3. Ранкові похвали (Laudes, українською мовою назву цього богослужіння інколи перекладають як “утреня”): молитва, яка звучить на світанку або одразу після нього.
4. Утреня (Matutinum): найдовша з молитов добового кола. В теорії заради неї встають затемно, і читають її до світанку. На практиці її або об’єднують з молитвою ранкових похвал, або моляться ввечері попереднього дня.
5. Перша година (Hora prima): молитва добового кола, яка припадає на першу годину після світанку. Другий Ватиканський Собор постановив її скасувати, так що в новій Літургії Годин вона відсутня. В класичній формі вона має незмінну молитву, яка виконує функції колекти: в ній ми просимо про те, щоб прожити день, чинячи добрі, а не злі вчинки.
6. Комплета (Completorium, молитва на завершення дня): богослужіння перед сном. Молитва, яка виконує функції колекти в ній, просить про мир та благословення для дому, в якому вона звучить.
7. Третя, Шоста, Дев’ята години (Hora tertia, sexta, nona): богослужіння, які припадають, дуже приблизно, на 9, 12 та 15 годину за сучасним відліком часу та згадують відповідно про зіслання Святого Духа, розп’яття Ісуса та Його смерть на Хресті (хоча є й інші інтерпретації).
   ]

Ця перша молитва Меси звучить також і в богослужіннях Бревіарію [1]: на вечірні [2], ранкових похвалах [3], а також на утрені [4] в монашому чині, але не в римському [В теорії, це не зовсім так, але дом Геранже тут описує практику — прим пер], за винятком Різдвяної Утрені перед Месою опівночі. Колекта не входить в богослужіння першої години [5], тому що це богослужіння було створена пізніше; не входить вона й до Комплети [6], яку слід розглядати як молитву перед сном, і сталу богослужбову форму якої закріпив св. Бенедикт [Тобто, це богослужіння “пізнього” походження — прим пер]. Але ми знову знаходимо колекту в богослужіннях третьої, шостої та дев’ятої годин [7]. Все це показує нам, наскільки велике значення свята Церква надає цій молитві, яка ніби характеризує день [Кожне свято, кожен тиждень літургійного року та кожен день деяких літургійних періодів має свою колекту, тому вони майже не повторюються протягом року, і, дійсно, ніби характеризують день — прим пер]. Недарма їй передувало “Dominus vobiscum”. Це є ніби знаком для вірних: “Будьте уважні, бо зараз буде те, що має надзвичайно велике значення”. Більш того, зараз, щоб сказати цю фразу, священик повернувся до людей, чого він не робив, коли казав те саме у підніжжя вівтаря. Тепер же він відчуває себе впевнено, і, прийнявши мир Господній через поцілунок вівтаря [Перед тим, як обернутися, священик цілує вівтар — прим пер], благовістить цей мир всім присутнім, ніби беручи їх в свої руки, які він в цей час простягає до них, говорячи: Dominus vobiscum, “Господь з вами”. Люди ж відповідають: Et cum spiritu tuo, “І з духом твоїм”. Священик, відчуваючи, що люди єднаються з ним в молитві, одразу каже: “Помолимось”, Oremus.

Казати Pax vobis, “Мир вам”, як це роблять прелати [Тобто єпископи, абати та ще деякі представники духовенства, що мають відповідальність за багатьох людей — прим пер], замість Dominus vobiscum, – дуже давній звичай; це була звичайна форма привітання серед євреїв. Крім того, вони нагадують слова з гімну “Слава во вишніх”: Pax hominibus bonae voluntatis, “Мир людям доброї волі”. Все свідчить про те, що в перші століття всі священики говорили Pax vobis. Подібно й з деякими іншими рубриками понтифікальної Меси [Чин Меси, як його служать прелати — прим пер]. Так, наприклад, прелат вдягає маніпул [Частина літургійного одягу у формі стрічки, що вдягається на ліву руку. Крім того, прелат підіймається до вівтаря аж на оферторій — прим пер], лише коли наближається до вівтаря: раніше так робили всі священики. Пізніше стало ясно, що набагато простіше вдягти маніпул в сакристії, і така практика стала набагато популярніше за старшу, яка відтоді стала доступною лише прелатам. Оскільки Pax vobis нагадує про гімн Слава во вишніх, то на Месах, де не співають цей гімн [Глорія звучить лише на свята, в тому числі неділі, які не належать до покаянних періодів — прим пер], цю фразу заміняють на Dominus vobiscum.

Священик має простягнути руки, щоб виголосити колекту. При цьому він приймає старовинну позу для молитви, успадковану від перших християн [Точніше, одну з молитовних позицій ранніх християн — прим пер]. Подібно до того, як наш Господь молився на Хресті з простягнутими руками, так і ранні християни зверталися до Бога, простягаючи руки.

Цей звичай перших християн дійшов до нас, зокрема, через зображення в Катакомбах, де така поза завжди представляє молитву. Тому такі зображення називаються “Оранс” [З латини “який молиться”. Так само називається поза, яку священик приймає для виголошення колекти — прим пер]. Багато деталей життя християн перших століть, які інакше були б для нас втрачені, збереглися саме завдяки таким зображенням, а також через праці свв. Отців.

На Сході цей звичай зберігся для всіх [Український читач прекрасно знає, що це не так. Але західні автори 19-20 століття мали тенденції романтизувати східних християн, показуючи їх ніби живими свідками апостольських традицій — прим пер]. На Заході ж це стало досить рідкісним і обмежується певними випадками: лише священик молиться в цій позі, оскільки він представляє Господа нашого, Який, будучи на Хресті, приносить Отцеві молитву, яку Він не може не вислухати.

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Геранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

Domine Deus, Rex coelestis, Deus Pater omnipotens: Свята Церква звертається в цьому місці безпосередньо до Отця. Спершу вона звертала увагу на єдність Божественної природи; тепер же — споглядає Трійцю Осіб, і бачачи перш за все ту Особу, Яка є Причиною та Джерелом двох Інших, вона викликує: Deus Pater omnipotens, “Боже Отче Всемогутній!”

Далі вона звертається до свого нареченого та не перестає виголошувати Йому похвалу, так що решта цього гімну майже повністю адресована Йому. Церква оспівує втіленого Сина Божого, називаючи Його Господом:
Domine, Fili unigenitе, “Господи, Сину єдинородний”. До цього звертання вона додає Його Ім’я серед людей, Ім’я, яке Він отримав вже як творіння:
Jesu Christe, “Ісусе Христе”. Але вона не забуває, що Він є Богом, і прямо це підтверджує:
Domine Deus, Agnus Dei, Filius Patris, “Господи, Боже, Агнче Божий, Сину Отця”. Так, її Наречений — Бог, і Він також є Агнцем Божим, як об’явив святий Йоан Хреститель; крім того, Він є Сином Бога Отця. Окрилена любов’ю, Свята Церква вишукує всі титули, якими може звернутися до свого Нареченого: вона перераховує всі ці славні звання та любовно вимовляє їх одне за одним.

Серед титулів, які вона дає своєму Нареченому, свята Церква називає Його Агнцем Божим. Але здається, що вона не наважується одразу ж додати болючий наслідок цього титулу: те, що Він бере гріхи світу:
Qui tollis peccata mundi. Отже: спочатку вона бажала говорити про Його велич, тому скликнула: Filius Patris, “Сину Отця!” Підбадьорившись цим, тепер вона нагадує своєму Нареченому, що, будучи Агнцем, Він удостоїв нас того, щоб нести на Собі гріхи світу: Qui tollis peccata mundi. Вона ніби взиває: “Ти вже благоволив відкупити нас Своєю Кров’ю, тож не полиши нас і зараз, коли Ти перебуваєш у славі, але помилуй нас:
miserere nobis.

Qui tollis peccata mundi, “Ти, Що береш гріхи світу”, – повторює вона вдруге. Свята Церква вже не боїться вимовити ці слова. Навпаки, вона повторює їх, бо це наша сила. Коли сам Агнець Божий, Син Отця, вгамовує наші страсті та очищає наші гріхи, чого нам боятися? І чи не в цьому полягає наша сила? Свята Церква розуміє це так добре, що повторює ці слова двічі: спершу благаючи про помилування, а потім додаючи прохання, щоб Він звернув увагу на молитву Своєї Нареченої:
Suscipe deprecationem nostram, “Прийми благання наші”. Вона ніби говорить: Ось, ми зібралися для Жертвоприношення — прийми, отже, нашу молитву.

Після цього свята Церква возноситься до найвищого неба:
Qui sedes ad dexteram Patris, “Ти, Котрий сидиш по правиці Отця”. Раніше вона із задоволенням розглядала нареченого як Агнця Божого, Котрий обтяжив Себе гріхами цілого світу. Тепер же вона прагне вгору, злітаючи до Самого Отця, біля правиці Якого вона бачить Того, Кого вона так прославляє. Там вона занурюється в саму Сутність Бога, де вона воздає честь повноті святості, повноті справедливості, повноті праведності, повноті величі, які вона оспівуватиме за мить. Але перед цим вона вигукує:
Miserere nobis, “Помилуй нас”, Ти бо відкупив нас.

Tu solus Sanctus, Tu solus Dominus, Tu solus Altissimus, Jesu Christe, – додає свята Церква: “О Ісусе Христе, Ти — єдиний Святий, єдиний Господь, єдиний Всевишній”. Таким чином, Свята Церква в цьому гімні невпинно старається наблизитися до Нареченого, і кожен з закликів — це новий крок до Нього. Вона думає то про себе, то про нього, не втрачаючи ентузіазму. Вона завела мову про Нареченого, досліджуючи кожну з Його чеснот та не бажаючи пропустити жодної. Вона виокремлює Його, бо Він Її наречений; вона бажає хвалити й прославляти Його, називаючи Його так: єдиний Святий, єдиний Господь, єдиний Всевишній.

Проте, вона додає: Cum Sancto Spiritu, in gloria Dei Patris, “Зі Святим Духом у славі Бога Отця”. Таким чином, вона згадує Трійцю; і похвала, адресована Христові — єдиний Святий, єдиний Господь, єдиний Всевишній — переноситься й на дві Інші Особи, оскільки Отець і Святий Дух не можуть бути відокремлені від Сина, і Вони в тій же мірі “єдиний Святий, єдиний Господь, єдиний Всевишній”; і ніхто не Святий, ніхто не Господь, ніхто не Всевишній, крім Самого Бога.

Все в цьому чудовому гімні водночас величне і просте. Свята Церква зворушена при думці про свого Нареченого. Вона піднеслася духом ще співаючи Kyrie. Коли ж Ангели задали тон своїм співом, вона забажала продовжувати їх пісню, і той же Дух, Котрий говорив з пастухами через Ангелів, вклав в уста Церкви продовження цієї Пісні.

Попередня частина
Зміст
Наступна частина

Текст для перекладу взято звідси.

Автор: дом Проспер Геранже, французький літургіст, відновник монашого життя у Франції.

Після довгої перерви повертаються звичайні пости про богослужіння дня.

Передостання неділя жовтня виглядає зараз в чині 1962 року як деяка літургійна аномалія. Якщо на цей день не випадає свята, важливішого за неділю, то до молитов дня (колекти, секрети й запричасної молитви) додається ще один набір: за поширення Христової віри. Це приклад одразу двох літургійних традицій латинського обряду.

Свого часу було нормою важливі свята або дні особливих молитов приурочувати до Н-того тижня такого-то місяця, таким чином, щоб вони випадали на дати, близькі до певних нерухомих свят. Останнім таким випадком в класичному обряді лишається Неділя Христа-Царя, що випадає на останню неділю жовтня, тобто на неділю перед Днем усіх святих. Інший приклад це свято Семи скорбот Богородиці, яке раніше припадало на третю неділю вересня: найближчу до свята Воздвиження св. Хреста, а тепер перенеслося на день після цього свята. Так само, на третій тиждень вересня випадають і особливі дні покаяння та подяки: середа, п’ятниця та субота осіннього квартального посту. Так, в 19 столітті на кожен місяць періоду після Трійці припадало по одному-два свята, призначених на неділі, а в ранніх середньовічних сакраментаріях (книгах з наборами молитов) “зелені” неділі позначалися не лише як “Н-та після Трійці”, але й як “Н-та після св. Лаврентія”, “Н-та після св. Арх. Михаїла” та зі згадкою деяких інших свят: подібний звичай дожив до наших днів в амвросіанському чині.

Інша традиція — це додавати молитви. Хто бував на “сухій Месі” Великої П’ятниці, пам’ятає довгий набір колект за різні верстви населення. Дещо подібним чином відбувалася мало не кожна Меса десь до середини ХХ століття. Правда, існували обмеження на максимальну кількість колект (треба ж захищати вірних від надмірно напоказ-благочестивих священиків), і до 1962 р., коли було видано нинішній Месал, ці обмеження досягли рекордно малих чисел. Так, в звичайну неділю не можна додавати колект, крім випадків, коли це прямо наказує ординарій або випадє свято 2 класу. В старших месалах в неділі приписувалося додавати ще щонайменш одну колекту: “за Папу” чи “за поширення віри”. Залишком цього звичаю й є цей набір молитов за поширення віри в передостанню неділю жовтня. А чому саме жовтня? Думаю, це пов’язано з тим, що жовтень загалом вважається місяцем молитви за місіонерів та їх успіхи, оскільки на цей місяць випадає спомин їх покровительки: св. Терези від Дитятка Ісуса та Святого Лику (3 жовтня в класичному чині).

Колекта спомину

Deus, qui omnes hómines vis salvos fíeri, et ad agnitiónem veritátis veníre: mitte, quǽsumus, operários in messem tuam, et da eis cum omni fidúcia loqui verbum tuum; ut sermo tuus currat et clarificétur, et omnes gentes cognóscant te solum Deum verum, et quem misísti Iesum Christum Fílium tuum, Dóminum nostrum. Qui tecum vivit et regnat in unitate Spiritus Sancti Deus per omnia saecula saeculorum.

Приємно такі речі “перекладати”: тут весь текст складається з цитат з Нового Заповіту, так що можна просто копіпастити з перекладу о. Хоменка.

Боже, Ти хочеш, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння істини [1 Тим. 2, 4]: пошли, просимо Тебе, робітників на Твої жнива [Лк. 10, 2], і дай їм з повною сміливістю проповідувати Твоє слово [Діян. 4, 29], аби воно ширилося та звеличувалося [Сол. 3, 1], і всі народи визнали Тебе, єдиного істинного Бога, і Тобою посланого – Ісуса Христа [Ін. 17, 3], Сина Твого, Господа нашого, Котрий з Тобою живе і царює в єдності Святого Духа, Бог, на віки вічні.

Секрета спомину

Protéctor noster, áspice, Deus, et réspice in fáciem Christi tui, qui dedit redeptiónem semetípsum pro ómnibus: et fac, ut ab ortu solis usque ad occásum magnificétur nomen tuum in géntibus, ac in omni loco sacrificétur, et offerátur nómini tuo oblátio munda.

Знову знайомі слова! Щоправда, цього разу все ж доводиться заглянути ще й в переклад о. Турконяка (там псалми ближче до грецького, і, відповідно, латинського богослужбового тексту), а уривок з Малахії за о. Хоменком трохи наблизити до латинського тексту. Я вагався, чи лишати “Помазанця”, чи за слов’янською традицією замінити його на “Христа” на початку, і лишив все ж лишити, як є.

Оборонче наш, подивись, Боже, і поглянь на лице твого Помазанця [Пс 83, 10], що дав Cебе Самого як викуп за всіх [1 Тим 2, 6], та вчини, щоб від сходу сонця аж до його заходу між народами возвеличувалося Твоє Ім’я, і на кожнім місці Твєму Імені приносилися жертви й чисті дари [Мал 1, 11].

Посткомуніо спомину

Redemptiónis nostræ múnere vegetáti: quǽsumus, Dómine; ut hoc perpétuæ salútis auxílio, fides semper vera profíciat.

А це випадок важкої колекти. Так, vegetáti це “ті, кому надали сил”, але як це гарно виразити українською? Чи profíciat. Це слово має купу значень, в тому числі “отримувати зиск, мати успіх, просуватися”. Мені хотілося написати просто “поширюватися”, але це все ж якесь десяте значення, так що вийшло так (зі збереженням структури):

Даром відкуплення нашого укріплені, молимо Тебе, Господи, щоб цією допомогою вічного спасіння істинна віра завжди просувалася.